Автостопом в Афганістан


Афганістан - залишки стародавньої цивілізації.

Welcome to Afghanistan – менше за все я сподівався зустріти тут цю вивіску, тішив себе надією, що лишилося бодай одне місце у світі, де не зустрінеш таких попсових запрошень. Та спізнився мабуть років на п’ять. Зараз усі дороги рясніють вивісками на кшталт Have a nice trip, Welcome to Mazor-Sharif, ect. Попри це Афганістан лишається найдивнішою і найдивовижнішою країною де мені довелося побувати.

Які асоціації викликає у Вас Афганістан? Спека, наркотики, війна, терористи, ... ряд негативних асоціацій ще можна продовжувати. Правильно, саме в такому світлі описують нам цю країну ЗМІ: вибухи, вбивства, бойові дії, міжнародні домовленості, ... . Кому це цікаво? ВОНИ (ЗМІ) запевняють що нас. Ви вірите в це? Я ні.
Міністерство закордонних справ застерігає – не варто їхати до Афганістану - там вам загрожують усі можливі небезпеки: міни, терористи, гепатит А і Б, холера, малярія, туберкульоз та інші можливі зарази разом взяті.

Куди ж поїхати? Як люди проводять відпустку чи канікули? За допомогою турагенцій. Але у списках фігурують далеко не всі країни, найчастіше це Туреччина, Єгипет, країни Європи.. А чому б не Афганістан? Екзотична країна - чудові гори, колоритні люди, багата культура. Ну що, багато охочих поїхати? Давайте придумаємо оголошення для екстремалів: “..Тур фірма “Платискаженнігроші” запрошує Вас відвідати екзотичну країну Афганістан. В програмі поїздки екскурсії мінними полями, ви завітаєте до тренувальних таборів талібів, матимете можливість скуштувати отруєної води та продегустувати гашиш з місцевих плантацій...” Страшно? Інтригує? Такі рекламні заклики можна хіба що уявити, та й любителів на такий тур знайдеться небагато. Зрештою тим хто не злякався, поціновувачам і першого і другого варіанту відпочинку пригод на власну дупу вистачить з головою.
І хоча Афганістану немає на прайсах турфірм поїхати на батьківщину пророка Заратустри не складає жодних труднощів. Крім мін, талібів, трави ми побачили чудові старовинні храми, стародавні пам’ятки архітектури, гостинних і надзвичайно добрих людей ...


Передісторія 1 – Навіщо

Наша подорож назріла спонтанно як і наше знайомство. Юра – мій напарник – двометровий тіпок, з вишуканою ненормативною лексикою, нестандартними поглядами на життя, дивакуватим характером, стійким юнацьким максималізмом і веселою вдачею підколював мене всю дорогу своїми вибриками. Частково я бачив у ньому себе, тому доводилося миритися з його витівками, а оскільки стьоб був взаємний, їхалося нам весело. Ще рік тому ми мали їхати до Китаю. У мене змінилися плани і Юра поїхав сам. На наступній рік вирішили поїхати разом до Афганістану. За рік у кожного з нас кілька разів мінялися плани. Та ближче до літа все більше кортіло заїхати у якусь діру, хоч на край світу, роздуплитися у тій ситуації і “завоювати” нову країну, або принаймні хоч якось там вижити.
День від’їзду настав раптово. Стандартна ситуація - зранку їхати а за день ще нічого не складено. Я зумисне надто не цікавився країною, хотілося опиратися тільки на власний досвід, не довіряючи усілякій інформації, що накопичується в інтернеті. Все ж кілька статей для підстраховки я таки прочитав та скачав розмовник фарсі. Пару светрів, карта, паспорт, намет, 180 баксів, (з яких половину потім привезу додому) – що ще треба? Маршрут від початку не обговорювали – все як завжди вирішиться в останній момент. От в чому кайф! Кайф НЕВІДОМОГО, коли не знаєш де опинишся увечері, де доведеться ночувати і що трапиться через 5 хвилин. Мета визначена – Афганістан, а доріг безліч, там як Бог дасть - доїдем. За час нашої подорожі ми проїхали близько 12.000 км., відвідали: Узбекистан, Таджикистан, Афганістан, Памір, та Киргизію, а в Росію і Казахстан потрапили двічі.

Передісторія 2 – Віза

Пригоди почалися відразу в афганському посольстві у Києві де ми заздалегідь одержували візи. Для одержання місячної візи достатньо закордонного паспорта, анкети і однієї фотографії. Ціна за візу - 40 доларів. Хоча не для всіх ?:
- Ось Віші паспорти з візами, з вас 80 доларів.
- А давайте ви зробите скидку студентам, на сході ж прийнято торгуватися?
- Чуєш друже, ти ж в посольстві, а не на базарі - плати гроші.
- А можна з консулом поговорити? Я думаю він нас зрозуміє.
- Ну проходь, проходь.
Проходе 5 хв., і повертається усміхнений Юра:
- Ну Буча, візи по 35 баксів, тут діє студентська золота картка знижок. Халява не має меж. Треба було 20 баксів збити.
- Ну ти і нахаба...


Афган – перше враження

Серце Азії – так ще називають Афганістан його мешканці. Існує легенда: той хто контролює Афганістан – контролюватиме і всю Азію. Досі це було надзвичайно важко зробити. Країна була предметом суперечок останні 150 років: англійці, царська Росія, радянські війська, багаторічна громадянська війна між шиїтами та сунітами, американське вторгнення. Останні 30 років безперервні постріли, смерть рідних - ціле покоління народилося у війні. В них кажуть - наші діти народжуються вже з автоматами, нас легше знищити ніж підкорити. Справді хто прийшов з мечем та підлістю – від меча і гине. Інтернет видання переповнені повідомленнями про загибель різних миротворців та дипломатів. Цей народ неможливо завоювати, але виявилося можливим купити. Це зрозуміли американці - тепер їхній прапор тут зустрічається мало не частіше за афганський, а численні всюдисущі міжнародні НДО рясніють вивісками англійською мовою мало не на кожній вулиці навіть в найменшому афганському місті.
Якщо би мене спитали на що подібний Афганістан, я би відповів: “На Афганістан”. Ця країна не подібна на всі решта, які мені довелося бачити.
Проминуло 10 днів і нарешті єдиним бар’єром між нами та невідомою землею Афганістаном стає гірська річка Пянж. Сказати що вона швидка – це не сказати нічого. Пароплавчик, який транспортував наш паром до афганського берега знесло десь на метрів 100 по течії, і піднатужившись він долав цю відстань вже під афганськими очеретами.
Ще на митниці нам трапився молоденький француз, веселий тіпок з рюкзаком, модним цифровим фотоапаратом, і безтурботною посмішкою - він прямував до Кундузу на роботу у якійсь міжнародній організації. Його здивуванню не було меж, коли на поромі замість квитка ми впхали в руку контролера клаптик паперу де було лише кілька слів “студенти з Києва, треба допомогти, їм безкоштовно” і підпис начальник прикордонної служби. Француз довго випитувався хто ми і як це нам вдалося, так до кінця не зрозумівши де ми його намахали. Тяжко на заході зрозуміти що таке шара.
...Босоногі постаті в шароварах, традиційних довгих сорочках і чалмах на голові зустрічають нас на порозі далекої і ще не відомої країни. Паром долає останні метри до причалу і ми опиняємось в Афганістані. Пару питань на митниці, і суворе обличчя митника розпливається в посмішці: студенти, журналісти, автостопом, ну ви бацнуті, ...ласкаво просимо. Застрибуємо до мікроавтобуса і вже летимо по трасі на південь.
Проїхавши лише кілька кілометрів у глибину країни відчуваєш разючий контраст між цивілізованою пострадянською середньою Азією і древнім Афганістаном. Марковане каміння обабіч дороги позначає величезні мінні поля, по яким, за словами місцевих жителів, місцеві екстремали ганяють на джипах, (вряди-годи смертельні випадки нікого не лякають - охочих до ралі не зменшується); жовта безмежна пустеля по якій снують каравани одногорбих верблюдів (допіру в Казахстані нам зустрічалися тільки двогорбі) з закутаними з ніг до голови керманичами, роздовбана військова техніка – ось перші враження 40 хвилин їзди до північного афганського міста Кундузу.

Дещо про особливості пересування

Наша подорож по Афганістану тривала 2 тижні. Найоптимальніший маршрут - об’їхати країну по колу, скориставшись старою дорогою, прокладеною довкола країни кільканадцять десятиліть тому ще радянським союзом. Зараз цю дорогу від реставрували і вона не поступається європейським автобанам. Та близько тисячі кілометрів між Анхоєм і Гератом треба долати по жахливій гірській дорозі, а фактично по бездоріжжю, де можна їздити на джипах і камазах. Одного разу спостерігали як легкова тойота буксувала в пустелі, бризкаючи піском з-під коліс в різні боки, але їхала. Далі від Герату йде чудовий автобан через Кандагар, Газні, Кабул назад до Кундузу.

Правил дорожнього руху, маркування доріг як і даїшників тут не існує в принципі. Попри це, як не дивно, тут стається дуже мало аварій. Вважається, що афганці - одні з кращих водіїв у світі. Старенький афганець, який підвозив нас до Мазора-Шаріф, запевняв, що в Лондоні достатньо сказати що ти водій з Афганістану – як тебе моментально беруть на роботу. Місцеві перевізники возять пасажирів у досить чудернацьких спосіб – хто де зачепився там і їде. Ось кілька прикладів: На південному Памірі ми застопили мікроавтобус ТОЙОТА. В автобус розрахований десь на 10 японців чи китайців, влазить десь 20 афганців. Згори поначіплювано гору різних торб на яких ми і їхали ? по розваленій гірській дорозі, де з одного боку відвісні скелі, а з іншого урвище з гірською річкою. Ще один випадок, добираючись до Герету, зважаючи на низький трафік машин вирішили проїхати частину дороги на таксі. Таксі це джип ТОЙОТА ленд-ровер – у який влазить... скільки ви думаєте? 12 чоловік! Як? А отак: по переду сидять троє разом з водієм, на задньому сидінні 5, ну а в багажнику ми двоє, а крім нас ще 2 афганця. Проїхали так 100 км., вийшли, полаялись ненормативною українською і не тільки лексикою, дуже ввічливо попрощались і вирішили решта шляху їхати комфортно і на шару, що нам і вдалося.

Як вони живуть

Устрій афганського життя – кардинально відрізняється від нашого. На якийсь час ніби стаєш актором якогось уповільненого фільму. Ці люди взагалі нікуди не поспішають. 150 кілометрів дороги вони можуть їхати цілий день, час від часу зупиняючись просто полежати в холодку, подрімати - мовляв я втомився. Потім знаходять собі ще якесь заняття щоб якось вбити час мотивуючи власні байдики то спекою, то втомою, то ще біс його знає чим. Є хороший східний вислів, котрий відображає ставлення цих людей до навколишньої дійсності - “іншалла” і перекладається приблизно “Як Бог дасть”. На перший погляд їхні дії здаються нелогічними, та зрештою тут взагалі важко знайти взагалі якусь логіку. Афганці ніколи не втомлюються відбудовувати. Мабуть до цього їх привчила війна. Такий перманентний стан вічного ремонту в країні. Це немов будувати замки з піску знаючи що найближчий морський прибій зруйнує все дощенту. Але думати і зупинятися не можна, бо рух це життя а зупинка – смерть. Попри руйнування і смерть життя продовжується і життєво необхідно будувати нове навіть знаючи що завтра найвірогідніше його знову знищать.
Цікавий епізод з війни: польові командири, котрі мали під собою кілька сотень моджахедів воювали за того хто більше заплатить. Один тиждень могли воювати за талібів, а інший за генерала Масуда та американців. Така позиція вважалася нормою в афганців і дико бісила янкі:
- “Куди ж ви їх відпускаєте? Вони ж будуть проти вас воювати?!!”
- “Вони класні хлопці, завтра ми дамо їх більше грошей і вони знову перейдуть до нас”...

Афганська гостинність захмарює навіть кавказьку, за два тижні нашого швендяння країною жодного разу не довелося розкладати намет. Нас з ходу запрошують на чай, пропонують їжу, шукають місце для ночівлі, а там де цього немає варто лише про себе нагадати. Інколи така прискіплива увага дістає і доводиться відмовлятися від настирної уваги - брати рюкзак і втікати від переслідувачів по кількасот метрів. У християнській місії в Кундузі нам розказали таку історію. Якось пішли афганці полювати кабана. Кабан, або свиня як і собака вважається брудною твариною. Її не їдять, але полювати та бити цих тварин вважається національною розвагою. Так сталося, що мисливці загнали кабанчика до афганського ґазди і стали вимагати щоб він віддав їм свиню. А ґазда вперся “Ні, якщо він до мене забіг - це мій гість. Він під моєю охороною” так кілька днів тримали в облозі хату поки якось не домовилися між собою.

Жінки

Гіпотетично вони красиві і привабливі, але практично їх побачити неможливо. З 15 рочків на дівчаток одягають паранджу і решта свого життя вони змушені ходити у мішку з дірочками на рівні очей, щоб не таранити інших собі подібних на дорозі. Малеча теж не в захваті коли їх роздивляються, в кращому разі відвертаються, в гіршому – тікають. Правда на півночі країни дедалі більше дівчат і жінок відкривають обличчя, або закутуються у чорні хустини, але очі лишаються відкритими. Найбільш просунуті лишають на показ ще й овал обличчя, за що старенькі бабусі на них шиплять і мабуть плюються на них крізь паранжу. В Афганістані поважають жінок. Проте зайвого їм не дозволять. Щоб не наражати на спокусливі думки закутану в паранджу частину афганського суспільства їй воліють не давати ні найменшого шансу. Заборонено на тільки повністю відкривати обличчя, а й спілкуватися з іншими чоловіками, ба навіть знаходитись близько біля них. Одного разу ми застопили машину де на задньому сидінні сидів хлопець з дівчиною, дівчина без розмов шмигнула в багажник а ми успішно всівшись на заднє сидіння поїхали далі.

Архітектура

Пам’ятки архітектури в Афганістані надзвичайно стародавні. Деякі з них дійшли до нашого часу у своєму первозданному вигляді, гріх сказати, але завдяки війні. Мінарети, палаци та мечеті доносять до нас велич і красу середньовіччя, войовничий характер афганських халіфів, естетичне багатство сходу. Останнім часом і ці надзвичайні пам’ятки за прикладом північних сусідів узбеків закладають італійською плиткою та іранським мармуром. Пройде кілька років і вірогідно стародавня архітектура Афганістану перетвориться на сучасні відновлені “під старіну” лялечки-будівлі, як наприклад узбекистанські стародавні міста Бухара та Самарканд.

Кінець афганської епопеї

Ми зробили кільце по Афганістані і знову опинилися у Кундузі. Далі нас чекали обкурені травою водії юнамовських фур на розбитих гірських дорогах Фейзабаду, чаруючі памірські гори гірсько-бадахшанського автономного округу, різнобарвні костюми та гостинність памірців, шмон на митниці, гірські перевали, мальовнича природа Киргизії, пустельні рівнини Казахстану, лісистий Сибір, південний Урал, європейська частина Росії і нарешті повернення до дому.
Афганістан закарбувався в пам’яті країною контрастів: вражаюча доброта і допомога простих афганців та зверхність і байдужість більшості тих афганців, які працюють на міжнародні організації та звикли дивитися на свою країну крізь тоноване скло джипу; аскетизм у вірі і легковажне ставлення до традицій місцевих мусульман. Нові тенденції історичної еволюції країни спрямовані не на збереження власних традицій, а на запозичення європейських та американських цінностей. Такий собі острівець стародавньої цивілізації, майже затоплений припливом новітніх “знахідок” людства на кшталт Кока-коли, спрайту, стільникових телефонів та банків. Одна з найдавніших цивілізацій світу доживає свій вік. Тож поспішайте побачити цей стародавній вимираючий світ поки він ще остаточно не зник.

Василь Бучко
volocuga.paganel.in.ua


































































Bookmark and Share