Костянтин Куцов: "Наметове містечко дуже комусь муляло очі"


У 2002 р. у зв'язку з тим, що керівники Соцпартії не звертали увагу на СКМ як на рівноправного партнера, молодь підписала договір на всеукраїнському рівні із головою СДПУ(О) Віктором Медведчуком. Нині організація набирає обертів, має шість осередків у районах та в містах Ужгород і Мукачево. У лавах обласної організації СКМ десь три сотні членів, але, як зауважує голова облорганізації Костянтин Куцов, за кількістю вони ніколи не гналися, керувалися принципом, що головне - якість. Активісти СКМ завжди були у вирі всіх суспільно-політичних подій в області та й державі, сам Костя з перших днів наметового містечка перебував на площі Народній в Ужгороді разом зі своїми однодумцями.

- Як ти вважаєш, чи доцільною була саме така форма протесту?

- Звичайно, що так. Узагалі, будь-яка форма публічного протесту, яка, так би мовити, десь муляє очі теперішній владі, є ефективною. Бо так люди бачать, що є опозиція, яка виходить на вулиці зі своєю чіткою позицією, котру озвучує і у виступах, і в лозунгах та плакатах, і в конкретних діях. Байдужими такі акції не залишають нікого. До хлопців із наметового містечка підходили як ті, хто висловлював свою, протилежну нашій, точку зору, так і, звісно, багато наших однодумців. І останні - це не тільки члени СДПУ(О) чи молодіжних організацій, солідарних з нами. Це були звичайні городяни, але з активною життєвою позицією.

- А представники місцевої влади теж часто підходили?

- Після того, як губернатор через ЗМІ повідомив, що приходить до нас по тричі на день, ми самі запросили його. Уперше це було десь через 2 тижні після того, як ми розбили містечко. Нас дуже здивувала така заява керівника області, то ми сказали йому, мовляв, кажете, що так часто спілкуєтесь із нами... На що у відповідь почули, що ми у нього не одні і якщо треба - щоб ми його запрошували. Ми і запрошували. Однак підходив він лише кілька разів, ми хотіли з ним поспілкуватися: тоді вже виникали питання і по кардіоцентру, і ряд інших, у т.ч. і по суспільно-політичній та соціально-економічній ситуації. Однак на жодне із питань конкретної відповіді не почули. Тобто діалогу, на жаль, не вийшло.

Спілкування з ужгородською міською владою зводилося до заборони нам перебувати на площі Народній, що і закінчилося двома демонтажами наметів. Працівники міськради підходили, просили забрати намети, акцентували на тому, щоб ми не вбачали в цьому жодного політичного підтексту, ми, мовляв, псуємо газон і порушуємо громадський спокій...

У суд подали спочатку на обласну організацію УСДМ, оскільки вона перша подавала заявку на проведення акції, потім я подав заявку від СКМ. У підсумку нас, двох відповідачів - мене особисто і голову облорганізації УСДМ Наталію Іваницю - не було повідомлено про засідання суду і суд без відповідачів, що вже суперечить закону, прийняв рішення, з яким прийшли і ознайомили жителів містечка судові виконавці, а працівники комунальних служб забрали намети. Минулого четверга ми подали апеляцію, яку мають розглянути протягом місяця. У цій апеляції ми робимо акцент на тому, що суд прийняв рішення без відповідача.

- І все ж таки, на твою думку, справжня причина, через яку було знищено містечко?..

- Обставини, що склалися, коли перше наметове містечко забрали в день народження губернатора, уже наводять на певні думки. По-друге, нас забирали з порушенням закону, грубо. Цілком очевидно, що хтось отримав завдання забрати нас із площі будь-якою ціною. Складалося враження, що правоохоронці не забезпечують правопорядок і стежать за дотриманням закону, а виконують чийсь наказ. Наметове містечко когось дуже дратувало! Яке б воно не було і що б про нього не говорили: "за гроші сидять", "троє людей там сидить", "порожні палатки", "у карти грають" і т. ін., але воно муляло очі. Бо люди у наметовому містечку були, і сиділи вони там не за якісь матеріальні блага, а за ідею і власні переконання. Я Вам скажу, багато хлопців, молодших за мене, достатньо сильно загартувалися у цьому наметовому містечку. Адже одна справа, коли ти дивишся телевізор чи читаєш газети і сприймаєш інформацію однобоко, так як її подають ЗМІ. А коли ти є учасником подій і переживаєш це особисто, а потім бачиш інтерпретацію її у ЗМІ, то робиш відповідні висновки.

- Ти кажеш, хлопці стояли за ідею. А на початку акції Вам закидали, що деякі з Вас не знають, чого вони там. Як би ти це прокоментував?

- Найперше, хочу відзначити, що на площі стояли розумні освічені люди, що б нам не закидали. Кожен із нас знав, за що там стоїть, про свої вимоги та позицію ми говорили завжди чітко, хто б не питав. У наших лозунгах ми намагалися максимально показати своє ставлення до того, що відбувається у країні в цілому та Закарпатті зокрема. Ми вимагали і вимагаємо звільнення з-під арешту Івана Різака та Віктора Дядченка, бо вважаємо, що справи проти них сфабриковані, ми виступали проти політичних переслідувань, бо знали про такі факти, та й серед нас були такі, які позбулися посад через свої політичні уподобання.

Ми вміємо бачити і вміємо аналізувати. Ми бачимо, що відбувається зараз у державі - зростають ціни, йде декларативне підвищення заробітної платні, пенсії, та й те з'їдає інфляція. Приміром, сьогодні за зарплату чи пенсію можна купити набагато менше, ніж півроку тому.

Нас хвилює соціально-економічна та політична ситуація, яка зараз є в регіоні, у країні. Ужгород - місто не таке вже й велике. У мене є багато однокурсників і знайомих, які стояли на майдані Незалежності на підтримку Ющенка. Сьогодні вони розчарувалися і в діях влади на місцевому рівні, і в окремих діях урядовців.

Усі сьогодні говорять про політичні репресії. І це так є насправді. Інкримінують людям незрозуміло що, заарештовують за якісь дії, по яким прецеденти були ще у 30-і роки минулого століття. Як, приміром, Івану Різаку - доведення до самогубства. Мені здається, що якщо притягати до кримінальної відповідальності за фактом доведення до самогубства, то в першу чергу це мають бути із найближчого оточення загиблого - сім'я, робота, а не десь далі. А взагалі, я не вірю, що ректор Сливка покінчив життя самогубством.

- Протягом останніх днів біля наметового містечка було багато міліціонерів. Які з ними стосунки склалися?

- У ситуації в суботу, 18 червня, коли була перша спроба демонтувати містечко, правоохоронці поводилися дуже зухвало, приїхав цілий автобус із солдатами "Беркуту", були представники Ужгородського міського та районного відділів міліції. Ставало у деякій мірі і смішно, приїхали, ніби рецидивістів якихось брати. А часом було і моторошнувато, бо це до болі нагадувало ситуацію в кардіоцентрі. Але, на щастя, до силових дій не дійшло.

У ситуації в понеділок, 20 червня, міліція поводилася толерантно. Правоохоронці самі зізнавалися, що їм це також набридло, але вони отримали наказ і мусять його виконувати. Зрозуміло, що на людей тиснуть зверху, їх десь і шкода. Адже вони працюють у цій системі, на даному етапі нікуди не підуть. Може, пізніше.

Начальнику міськвідділу міліції також можна в якійсь мірі поспівчувати. Пан Довбиш уже має сувору догану за штурм кардіоцентру, а зараз його знову хтось підставляє, адже особисто в його присутності та в присутності працівників міліції було забрано майно народних депутатів. Хоч ми просили в міліції захисту, кричали, що забирають невідомо хто і невідомо куди майно народних депутатів, яке є недоторканим.

Обурив і той факт, як начальник обласного управління взаємодії із правоохоронними органами змушував працівників комунальної служби забирати намети. Коли ті цілком резонно відмовилися, він знайшов кількох представників ромської національності, які за плату демонтували містечко. До речі, усі ці факти задокументовані нами.

- Днями стало відомо, що ти не допущений до захисту дипломної. У чім справа?

- Ситуація в університеті, на мою думку, далеко не об'єктивна. Я прийшов на захист дипломної роботи, а мені кажуть, що захищатися я не буду. Члени комісії, до якої я звернувся, сказали мені, щоб я вирішив питання зі своїм рецензентом. Коли я прийшов до рецензента В.Фенича, він сказав мені, що не мав часу ознайомитися з роботою і написати мені рецензію. І або з дозволу завідувача кафедри мені призначать другого рецензента, або він мене рецензувати не буде і я захищатимуся наступного року. Завідувач кафедри, він же ректор УжНУ М.Вегеш, не погодився надати мені іншого рецензента, тож я маю захищати роботу через рік.

Мотивування - робота була невчасно подана. І справді, я не вклався у терміни десь на 2 дні, не встиг дооформити роботу. Але вона була зареєстрована і в мене був допуск до захисту. Людина, яка допустила мене до захисту, отримала сувору догану.

До слова. Костянтин Куцов - далеко не останній студент. Свого часу вступив в УжНУ за співбесідою, бо був призером всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт Малої академії наук. Потім, вже студентом, був призером конкурсів студентських наукових робіт, має відзнаку Міністерства науки та освіти, дипломи призера наукових конкурсів, багато науково-дослідницьких робіт, є ваківські публікації. За п'ять років навчання на історичному факультеті УжНУ не отримав жодної четвірки, у заліковій книжці тільки відмінно. Тому й не дивно, що претендував Костя на диплом з відзнакою. Випадок про недопущення до захисту дипломної роботи через не вкладення у строки на 2 дні, мабуть, безпрецедентний. І вчорашні студенти, а сьогоднішні викладачі, приміром, в тому ж університеті, знають, що ніколи всі дипломні роботи не бувають здані вчасно. І що це не є причиною, аби відкладати її захист аж на рік. Однак Костя повний оптимізму і готовий захищати роботу навіть у присутності незалежної комісії з Києва. Як пообіцяв йому народний депутат Нестор Шуфрич, саме цього вимагатимуть об'єднані соціал-демократи від міністра освіти та науки України С.Ніколаєнка. Щодо самої роботи, то вона теж досить незвична: у ній фактично відсутня література, бо К.Куцов працював з архівними матеріалами і ґрунтував свої висновки на першоджерелах. І тему собі підібрав "Питання автономії Підкарпатської Русі у складі Чехословацької Республіки у 1919-1938 рр.".











































Bookmark and Share