Пам`ять про громадянський вчинок і туга за громадянським суспільством


Судячи зі слів наших лідерів, в Україні демократія зміцнюється з кожним днем. Перефразовуючи письменника Андруховича, можна сказати, що скоро наша демократія стане настільки досконалою, що ми взагалі перестанемо ходити на вибори, мітинги іт.д.

Не таємниця, що еліти (зокрема Б-еліта) дозволяють собі легковажити інтересами суспільства, якщо воно є неорганізованим, несвідомим, пасивним. Інший тип суспільства називається "громадянським". І саме його в Україні, на жаль, немає.

Якийсь час мій шлях на роботу пролягав через верхній вихід з метро "Хрещатик", що на вулиці Інститутській у Києві. Ця станція метро є найближчою до всіх головних осередків державної влади: Адміністрації президента, Кабінету міністрів і Верховної Ради. Тож не дивно, що саме це місце є збірним пунктом для організованих груп так званих "професійних мітингувальників".

Саме в цьому місці їм роздають прапори, плакати з гаслами, потім вишиковують у колони і ведуть під потрібний об`єкт для кількагодинної імітації "обурення народних мас" діяльністю котроїсь із гілок влади. Пізніше на цьому ж місці вони здають реманент і отримують платню за виконану роботу.

Підозрюю, що таких місць у Києві може бути кілька, і що подібні місця є й у інших українських містах.

Щоразу, проходячи повз цих, переважно молодих, людей (з розмов можна зрозуміти – здебільшого студентів), я пригадую свою революційну молодість наприкінці 1980-х років у Львові.

Тоді ми теж брали участь у мітингах, влаштовували пікети, діяли у неформальних молодіжних організаціях, розповсюджували нелегальні листівки і газети "самвидаву", але ніколи не робили цього за гроші. Такою була наша громадянська позиція, а участь у кожному з таких заходів була нашим громадянським вчинком.

Студенти взагалі були молодіжним авангардом таких акцій. Учасники різних масових дійств до студентів ставились з особливою повагою – і не тільки тому, що ми були більш свідомими, прогресивними, освіченими і амбітними, а ще й тому, що ризикували втратити значно більше, ніж, наприклад, молоді люди з фабрик, заводів, чи ПТУ.

Чим був для нас громадянський вчинок?

Передусім – свідомим вибором. Перед здійсненням якогось громадянського вчинку кожен з нас проходив через драматичні роздуми на самоті чи палкі дискусії з найближчими.

Це не тільки робило наш вибір свідомим, але й вчило ставити себе перед вибором взагалі - не уникати його, а, ухвалюючи рішення, зважувати всі аргументи за і проти.

Так насправді для забави ніхто таких рішень не приймав. Надто високою могла виявитись ціна такої розваги.

За кожним разом, коли близькі друзі чи слабо знайомі люди попереджали нас про приготовані так званим "першим відділом" відповідного ВНЗ репресії чи провокації, доводилось вибирати, що важливіше: розповсюджувати серед студентів "самвидав", чи залишитись в лавах студентів університету? Сісти в тюрму чи отримати можливість вступити в аспірантуру? Бути покаліченим на мітингу чи забезпечити собі успішну кар`єру?.

Вчинок був для нас також свідченням відданості певній системі цінностей, головними ознаками якої були: шляхетність намірів, сповідування Божих заповідей і підтримання традиції предків. Тобто плеканням всього того, що не вдалося вбити в нас радянській владі.

А ще - вірністю національно-романтичному минулому, яке пов`язувалося із надією на світле майбутнє. Бажанням, щоб любов до людини і віра в людське братерство не залишились порожніми гаслами. Ми прагли, щоб у наших вчинках був симбіоз усіх людських чеснот. Не було там лише місця для грошей...

Вчинок - такий, як його розуміли усі покоління революціонерів. Тих, котрі задумують і здійснюють революції, але не вміють користатися їхіми плодами. Більшість із нас таки не зуміла скористатися плодами революції. Можливо через це ми не стали кастою для не-революціонерів з нашого оточення і не нав`язали контакту з наступними поколіннями потенційних адептів. Поколіннями, які йдуть на мітинг чи пікет, як на роботу.

Від імітації громадянського вчинку до імітації громадянського суспільства

Однак, - думаю я собі - якщо мітингувальники йдуть, як на роботу, і їм все одно, які нести прапори чи транспаранти, то який сенс мають мітинги? До кого і про що говорять промовці, і яке наповнення мають гасла?

Чим є молитва чи гімн, якими починають або закінчують масовий захід, якщо його учасники прийшли не молитися чи римувати слова боротьби або солідарності, а щоб заробити "копійку"?

До кого в цій ситуації звернуті слова з "Отче наш" чи з "Інтернаціоналу", що ними політики так люблять розпочинати свої акції?

Кому це потрібно, коли промовці виголошують свої слова до натовпу, про який знають, що він стоїть тут і слухає за їхні (промовців) гроші. Натовп знає, що, незалежно від того, що говориться, він повинен тут вистояти свої, скажімо, дві години і по команді "десятників" махати прапорами, або свистіти, або скандувати гасла.

Тож уважно слухати потрібно не промови, а тільки "десятників", бо вони дають команди і видають гроші.

Таким чином цей натовп не є жодною спільнотою, бо об`єднують його тільки гроші. Невеликі і тимчасові. Як тільки матеріальна ситуація такого мітингувальника покращиться, він перестане ходити на подібні заходи взагалі.

Натомість, учасників будь-яких акцій імовірно справжнього народного волевиявлення сприйматиме не інакше, як крізь призму свого досвіду. Участь у маніфестації така людина ніколи не сприйматиме як громадянський вчинок.

Чи з таких членів суспільства може витворитися громадянське суспільство?

Суспільство громадян, небайдужих до своєї волі, які хочуть самі активно впливати на процеси, що відбуваються в країні, в тому числі і шляхом участі в актах масового волевиявлення громадян. Тобто шляхом виявлення своєї громадянської позиції за допомогою громадянського вчинку. Чи без цього може витворитися громадянське суспільство?

До того ж, для нас, студентів періоду кінця 80-х - початку 90-х років громадянський вчинок був пов`язаний з кількома вирішальними моментами.

По-перше, із ризиком, який передбачав можливість понести кару, за вчинення чогось забороненого, хоч і не аморального чи негуманного, що додавало адреналіну і провокувало випробувати себе.

По-друге, з передчуттям героїчності самого вчинку – стати гідним або шани всього суспільства, або гідним нащадком свого роду, або гідним любові мільйонів романтичних молодих людей і поваги старійшин.

По-третє, із вірою. Вірою у виконання Божого промислу. Вірою в те, що завдяки моєму і моїх друзів громадянському вчинкові вдасться щось змінити у цій країні на краще.

Тепер же громадянський вчинок втратив свій чар "забороненого плоду" – можна розмахувати будь-якими прапорами, критикувати кого хочеш і вигукувати найрізноманітніші гасла.

У суспільстві, де діє теоретично вільна преса, де людина має більш чи менш реальне право на реалізацію основних громадянських свобод, громадянський вчинок переходить із категорії героїчної і помітної усім у подію буденну і малопомітну. Адже для члена громадянського суспільства громадянський вчинок є чимось звичайним, мало не обов`язковим.

Однак в Україні громадянського суспільства ще немає. І його прихід дивним чином не наблизила навіть сума громадянських вчинків мільйонів громадян, на які вони відважились восени 2004 року на київському Майдані та площах інших українських міст. Натомість, за цей час громадянський вчинок, здається, практично втратив своє значення і призначення.

Тож на завершення цих роздумів у мене виникає ще одне запитання, на яке я не маю поки що відповіді. А саме: якщо громадянський вчинок уже перестав бути чимось важливим в нашому суспільстві, то, може, й громадянське суспільство нам не потрібне?

Може, воно для українців є просто неактуальною формою організації громадського життя? Можливо, якась інша форма співіснування – цинічна прагматика лібералізму, закамуфльована анархія чи жорстка кастовість націонал-олігархії - нам більше відповідає? Нашій ментальності, світоглядові, традиції тощо.

То чому тоді, повертаючись із подорожей країнами з добре розвинутим громадянським суспільством, багатьох з нас ще довго не покидає невимовна туга?





































































Bookmark and Share