ВІДПУСТИЛА. І ТЯГНЕ…


Любити свій край, свою Батьківщину. Продовжувати славетні традиції наших дідів та батьків. Справедливо жити та самовіддано працювати. Плекати у собі любов до свободи та непохитну рішучість. Ніколи не схиляти своєї голови, коли проти цього протестує совість. Йти лише тим шляхом, що собі його обрали, яким би складним він не був. Рішення приймати самостійно, не під тиском і не всупереч. Свої знання, розум та силу присвятити примноженню могутності нашої Держави. Присягаємось високо нести гідне звання випускника Ужгородської середньої школи N1 імені Тараса Григоровича Шевченка. Присягаємось! Присягаємось! Присягаємось!"

На набережній Незалежності споруд багато. В одній з них частинка мого минулого життя. Школа. Про купу речей, які присутні в цьому світі, перший раз дізналась, відчула на собі саме тут. А разом з тим переживання, розчарування і біль. Серйозні радості, дрібні тривоги, поразки, перемоги. Поруч зі мною тільки батьки, матеріально не найбагатші, зате морально не бідні. І вчителі, яких обожнюю, які любити мене вміють. Коли я плакала, вони витирали мої сльози. Коли я кричала, вони дізнавалися, чого я боюсь. Всю мене вони вивчили досконаліше, аніж я їх. Забагато речей, що стираються часом. Вони тримали мене за руку стільки років, а тепер з вдаваною легкістю відпускають, даючи навзамін ламінований папірець з багаторівневим голографічним захистом. "Закінчила у 2006…". Вони вчили мене тримати ручку. Вони вчили мене витинати дурнуваті сніжинки з кольорового паперу. Вони вчили слухати класику і читати класиків. Вони вчили складати губи так, щоб вийшов правильно вимовлений звук. Вони змушували писати конспекти і готуватись до перездач. Вони розуміли і не розуміли. Терпіли і зривались. Вони жили зі мною. І жили в мені. Вони багато чим поділилися. "Тепер ти маєш щось сказати, Катя". Скажу. Там буде слово "ДЯКУЮ".

Так, закінчила. Так, це не моя фортеця, де заспокоюю нерви. Це місце, де треба ховатись, вдягати маски перед кимось, щоб себе не загубити. Тут є недоліки. Тут купа бруду. І я між тим. Я маю залишити все і далі йти. Це дивний процес. І коли так, то хотілося б зробити це якомога швидше. Не люблю тривалих прощавань. Я втомилася бути там. А тепер мені чомусь важко встати і піти. Я ще й досі вся належу їй. Занадто реально. Занадто по-справжньому я прикипіла до тих стін. До людей, що блукають між ними. Важко сказати собі "ВСЕ!". Задушена дитячими страхами. Я залишаюся сама? Я вже давно сама, хоч багато людей, незважаючи ні на що, залишаються поруч. Просто це все так непросто. А від того складно і тупо. Впираючись витискати з мене сльози. Пірнати в них з головою і виринати ледь не втративши свідомість. Після цього можна дивитися собі в очі. І самій собі довіряти теж. Коли знаєш правду, то можна любити. Можна любити, та не потрібно звикати. Як навчитися не звикати?

Життя – не кольорова карамелька. Не м’ятний льодяник і навіть не шоколадна цукерка. Життя – важкий наркотик. Життя – невиліковна хвороба. Життя ламає і крутить. Зв’язує і рве. Чого воно так? Цього мої вчителі не розповідали. І цього в жодній книзі досі не написано. Воно ж унікальне, особисте, ексклюзивне. Десять років! Я перевірила на собі стільки істин. А ще нічого не знаю. Це все лишень початок. Початок. Цілий світ створити з нездійсненних мрій. Довго в ньому блукати і шукати примарного… Стільки отих доріг, стежок, автомагістралей, колій, маршрутів. А я одна. Що далі? Люди бояться невідомого. Люди ненавидять невизначеність. Їх нудить від невагомості. Я ще поки не дуже відчуваю різницю. Не бачу переходу. Покуштую пізніше. А поки… Я ні про що не шкодую. Школа залишиться в мені. Я присягнулась.





Bookmark and Share