СУМ: Ющенко не має морального права бути президентом України


22 травня 2005 року я брав участь в культурно-просвітницькій акції “Поклонись Кобзареві”, ініційованій Українською Народною Партією. Акція розпочалася молебнем в церкві Різдва Христового, що на Поштовій площі в місті Києві. Після молебну відбувся урочистий хід Хрещатиком до пам’ятника Тарасу Шевченку. Після покладання квітів до пам’ятника Кобзарю відбулася політично-мистецька частина заходу. Виступаючи на ній, я заявив, що в 1941 році мій батько брав участь в обороні Києва і в останній день оборони був тяжко поранений. Під час окупації Києва мій батько перебував у госпіталі, що знаходився в Будинку матері та дитини поблизу “Єврейського базару”. Він мені розповідав, як німці ставилися до наших військовополонених, як їх розстрілювали за спробу втечі і навіть за думки про втечу. Також я сказав, що мій батько згадував про тих, хто сім разів тікав з полону, – це були провокатори, які підбурювали товаришів до втечі, після чого тих із них, які погоджувалися, розстрілювали, а провокатора переводили до іншого концтабору, де він знов організовував “втечу”. Тільки таким чином міг сім разів тікати батько Віктора Андрійовича Ющенка. Тому я заявив, що батько Ющенка був провокатором, а Ющенко є сином провокатора. Після цих слів мене оточили невідомі мені люди і стали говорити, щоб я тікав, на що я відповів, що нікуди звідси не піду. Я мав намір продовжити свій виступ, але особи, які мене оточували, накинулися на мене, повалили і завдали декілька ударів, зокрема вдарили головою об гранітний постамент пам’ятника. Мені вдалося вирватися і відбиваючись відбігти в сторону, де мене затримала міліція. На мої вимоги затримати осіб, які вчинили на мене напад, міліція не реагувала. Хоч дехто з нападників підходив і погрожував мені розправою, кричав “кто тєбє платіт? Росія, сволочь?..” і тому подібне. Після інциденту мене доставили у Шевченківське районне відділення міліції, де я дав пояснення, після чого мене було відпущено. Через декілька днів я отримав листа з Головного управління внутрішніх справ м. Києва, датованого 28.05.05 р. за підписом начальника управління П.Т. Мірошниченка, в якому повідомлялося, що за фактом моєї заяви до Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві з приводу конфліктної ситуації, яка виникла між мною та членами Конгресу українських націоналістів 22.05.2005 року в парку ім. Т. Шевченка в м. Києві, проведено перевірку. В порушенні кримінальної справи відмовлено.
Не знаю, як Головне управління встановило, що особи, які здійснили на мене напад, є членами Конгресу українських націоналістів – я такого не заявляв, тому що жодного з нападників я не знаю і жодних атрибутів будь-якої партії я у них не бачив. Особисто знаю багатьох членів Конгресу українських націоналістів і ніколи не чув, щоб вони розмовляли російською мовою. А дехто з осіб, які напали на мене, а потім погрожували, говорили російською мовою. Правда, після обрання головою КУН Олексія Івченка, близького друга Віктора Ющенка (він навіть хвалився, що його дача знаходиться поруч з дачею Ющенка), я допускаю, що це могли бути члени КУН. Сам О. Івченко є далеким від ідей українського націоналізму, ще у 1998 році він був суперником Слави Стецько, яка очолювала КУН, на виборах у мажоритарному окрузі. Після смерті Слави Стецько, завдяки своїй фінансовій спроможності він став головою КУН. До речі, люди, яких О. Івченко виключив з КУН, розповідали мені, що його батько займався справами, схожими до діяльності батька Ющенка. Це, на мою думку, теж могло бути одним із мотивів тісної особистої дружби їхніх синів – аж до призначення О. Івченка головою НАК “Нафтогаз України”. Конгрес українських націоналістів був потрібний Івченку для прикриття свого бізнесу, а після приходу до влади – для залякування та нейтралізації політичних опонентів. Для цього можна використовувати будь-кого: большовики, приміром, наймали латишів і китайців… Пане Івченко, ви чи грошей пошкодували, чи в людях погано розбираєтесь, найняли нікудишніх виконавців, що вдесятьох не змогли розбити мою голову об гранітний постамент?
Я подав скаргу прокуророві Шевченківського району Києва з приводу відмови мені в порушенні кримінальної справи. Сподіваюсь, що не дивлячись на високих покровителів моїх кривдників, він дасть правову оцінку їхнім діям, які завдали мені тілесних ушкоджень (зокрема, струсу головного мозку) та значних моральних і матеріальних збитків.
У своїй промові, яку мені не дали закінчити, я хотів сказати, що син провокатора не має морального права бути президентом України. Колишній політв’язень Василь Овсієнко пише: “Президент має бути прозорим перед своїм народом, як скельце. Якщо маєш плямочку в біографії, то знай своє місце, не пхайся наперед, тримайся скромно, бо ніде твій гріх від тебе не подівся, ти мусиш жити з ним до смерті. Приймай як належне, що до сьомого коліна киватимуть головами на твоїх нащадків і показуватимуть на них пальцями: ото Хамові діти, що стали рабами братам своїм. Це Біблійна наука – щоб кожен дбав про честь свого роду змолоду.
По-друге, кожний народ обирає главою своєї держави людину, близьку до національного ідеалу. Бо президент – це обличчя нації”.
Ніколи ідеалом української нації не буде син провокатора, який погубив десятки, а може й сотні життів полонених солдат, сім разів “тікаючи” з полону. Ви, пане Ющенко, своїми розповідями про те, як ваш батько втікав сім разів з полону, виставили на посміховище увесь український народ, залишилося ще зареєструвати “досягнення” вашого батька у книзі рекордів Гіннеса.
У мого батька було четверо рідних братів, Павло загинув у 41-му при обороні Москви, відоме місце його поховання. Три інших воювали на різних фронтах. Сьогодні у живих залишився наймолодший брат мого батька – Федір. Під час війни він служив у повітряно-десантних військах, нагороджений бойовим орденом і медалями. Закінчив війну у званні гвардії молодшого лейтенанта. Розповідав мені, що кожен день на війні ніс смерть навіть тоді, коли не було боїв. 9 травня 1945 року їх десант висадили за Віднем і в ході бою його було поранено, а їхнього командира вбито. Після закінчення Другої світової війни він продовжив службу у повітряно-десантних військах. Зараз моєму дядьку 83 роки. Він хоче почути про “подвиги” вашого батька. Вікторе Андрійовичу, не баріться, бо розумієте, що мій дядько – літня людина.
Моя вам порада – ідіть якнайшвидше у відставку з посади президента України, не ганьбіть нашу державу.

Голова Спілки Української Молоді
Задорожний Олександр Олександрович

Bookmark and Share