«Якби я знав, що так буде, — ні за які гроші б не поїхав»


Сьогодні поранений в Іраку військовослужбовець навчається в інституті, але лікується за власний рахунок. Олександр Сахно, на своє нещастя, став першим українським вояком, пораненим в Іраку. Тепер звідти повертається вже третя зміна української бригади... Були й інші жертви. Але в цього молодого хлопця найдовший досвід життя «після того, як». Про це життя-буття ми й вирішили його розпитати. Правда, нагода зустрітися випала не відразу. Хлопцю було зле, він лежав у лікарні. Довелося чекати, поки медики черговий раз упораються з його іракськими наслідками.
Здоров`я за гроші не купиш

— Сашко, чи пам`ятаєш, як тебе поранили?

— То був просто безглуздий збіг, випадковий постріл однополчанина. Пам`ятаю, як устав з ліжка, виходив покурити, постріл — і все, далі вже сумбурність якась. Прийшов до свідомості десь через місяць, уже в Німеччині.

— А що було після повернення в Україну?

— Була операція (думали, остання), потім реабілітаційний курс, а далі вже «ставання на ноги». Спочатку, особливо в Києві, — увага журналістів, інтерв`ю: «Що там в Іраку? Як?». Ми ж були першими... Але тепер, коли шоста, сьома бригада звідти приїхала, це вже, мабуть, «в`їлось».

— Як у тебе тепер зі здоров`ям?

— Коли як. Буває, погано себе почуваю, а бувають періоди, що більш-менш нормально. Операцій за весь час я вже переніс десь вісім. А зараз лежав у лікарні через виразку шлунка, яка зазвичай навесні та восени загострюється.

— Вона пов`язана з пораненням?

— Так, це ж кулею шлунок був зачеплений. Звідти й виразка.

— Де ти лікуєшся, і хто сплачує за твоє лікування?

— Спочатку, за рішенням суду, платив той однополчанин. Тепер — сам. Армія зі мною розпрощалась, отож лікуюсь не в госпіталі, а в звичайних лікарнях.

— Сашко, а тепер ти як думаєш, варто було їхати до Іраку?

— Якби я знав, що так буде — ні за які гроші, ні за які вмовляння б не поїхав.
«Добитися благополуччя в життi»

— В усіх інтерв`ю після повернення ти казав, що мрієш навчатися. Ця мрія здійснилася?

— То ж і була перша мета — навчання. Я з такої сім`ї, де батьки — звичайні робітники. Освіту самотужки «витягти» важко. От і вирішив службою в Іраку дати собі старт, заробити грошей. Заробив, у принципі. Але далі без освіти куди б я міг піти? Робітником на будівництво? Тепер для мене це неможливо.

— Тепер при вступі до навчальних закладів у тебе є пільги...

— До державних ВНЗ — так. Балів потрібно набрати менше, ніж іншим. Але іспити треба складати все одно.

— Куди ж ти вступив?

— До Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій і праці. Зараз навчаюсь там заочно на першому курсі. Спеціальність — «Правознавство». Поки відчуваю, що вибрав правильно, це — моє. Через самопочуття вступив заочно. І через те, що я набагато старший за тамтешніх студентів (Саші 21 рік. — Авт.). Було б не зовсім цікаво так навчатися.

— Як у тебе складається особисте життя? Які на цей рахунок маєш плани, про що мрієш?

— Я така людина, що планів не будую, живу сьогоденням. Романтика, амбіції в мене були поламані одразу після закінчення школи, невдалими спробами вступу до вузів. Тепер дивлюсь на життя реальніше. Мріяти — ні. Краще піти щось зробити для наближення мети. А мета, я думаю, в усіх більш-менш однакова: досягти благополуччя у житті.
Іракський слід

— Саша, з яким ставленням людей ти стикаєшся вдома? У зв`язку з тим, що був у Іраці?

— Ставлення досить-таки різне. Можна нарватися і на: «Ми вас туди не посилали», або: «Нестачило розуму — поїхав». Але є і розуміння, співчуття. Буває просто бажання допомогти. Тобто таких агресивних проявів, щоб в очі зле щось казали, не було. Швидше, байдужість: «Та сам винен!»

— Чи зустрічаєшся ти з іншими «іракцями»?

— Серед колишніх співслужбовців багато моїх ще доармійських друзів. З кимось із них бачимося майже щодня.

— Поранив же тебе теж чернігівець. Що буде, як ви зустрінетесь на вулиці?

— А ми іноді й зустрічаємось. Вітаємось, розмовляємо. То була безглузда випадковість. І звинувачувати когось у ній теж безглуздо.

— Як ти ставишся до того, що українські війська тепер з Іраку виводять?

— Ви хочете почути відповідь військового чи цивільного? Як колишній військовий я думаю, що кожен солдат і офіцер повинен мати якийсь бойовий досвід. Ще 41-й рік таку необхідність показав. Це і втрати, але війни без них не буває. А як людина цивільна я думаю, що то робиться правильно. Можна зрозуміти батьків і дружин, які не хочуть втрачати своїх найближчих людей. До того ж, можливо, Ірак — не зовсім та країна, якій можна нав`язати Конституцію та демократичні права. Але я не можу оцінювати політичні вигоди і втрати.

Наталія ЧУСЬ,
Олексій ГАЛЧИН.
Олександр Сахно. (Фото автора.)
„Україна Молода”

Bookmark and Share

Смотрите подробности чернобыль зона отчуждения 2 сезон 1 серия тут.