Вогняний політ: 22 -річний черкащанин Олег Задорожний загинув на кордоні з Китаєм, відводячи палаючий вертоліт від житлових будинків


Навпіл розділилося життя черкащанки Віри Задорожної у 1996 році, коли в далекій Росії загинув її син Олег. Старшому лейтенанту Задорожному, який служив у Прикордонних військах Російської Федерації, не виповнилося в ту пору і 23 років. У Росію він потрапив, як і багато українців, у пошуках роботи, якої в рідній державі не міг знайти.
Кожного року 1 квітня, у день загибелі сина, Віра Семенівна приходить в офіс Черкаської обласної організації Українського союзу промисловців та підприємців, аби пом`янути свого Олега. Саме ці люди, зокрема, президент цієї громадської організації Борис Райков та виконавчий директор Зінаїда Долматова, а ще директор Черкаського медичного коледжу Інна Губенко, зверталися до землячки черкащан — мера Санкт-Петербурга Валентини Матвієнко (вона виросла в Черкасах і закінчила тут медичний коледж) — й просили посприяти, аби мати офіцера побувала на місці його загибелі. Завдяки такому клопотанню Віра Задорожна разом зi старшою донькою Наталею відвідала прикордонний загін на китайському кордоні, де служив її Олег.
Мамо, нашого Олега немає!

Про трагедію, яка трапилася з її сином, Віра Семенівна дізналася на роботі. У той день її серце не віщувало ніякої біди. Вона тільки здивувалася, коли із сусіднього відділу до її кабінету заглянула колега і запросила до телефону, мовляв, певно, міжміська...

«Я заходжу туди, а там донька моя Наташа зі сльозами: «Мамо, нашого Олежки немає. Командир подзвонив!» — розповідає Віра Семенівна крізь сльози. Рана, яку роз`ятрило страшне горе в материному серці, навряд чи коли загоїться.

Загибель сина її вразила настільки, що вона захворіла і, злягла, тому не змогла поїхати на похорон. Уже як одужала, то тільки й жила тим, аби побувати там, де служив Олег, і дізнатися про нього все.

«Я так хотіла побувати там, де він загинув, і так сподівалася, може, колеги його мені розкажуть, як це сталося. Мене це просто мучило!» — зізнається жінка.

У Москві її з донькою, завдяки турботам пані Валентини Матвієнко, зустріли представники Прикордонних військ Російської Федерації і на військовому аеродромі посадили на літак Ту-154. Рівно 8 годин вони летіли до Чити. Потім, коли поверталися, прикордонники ними так само опікувалися і допомогли вилетіти в Україну.
Робота для молодого українського льотчика знайшлася лише в Росії

Віра Семенівна каже, що її син закінчив Черкаську середню школу №12 і ще зi старших класів мріяв учитися лише на льотчика.

«Я його не раз просила: «Ти ж знаєш, що бути льотчиком дуже небезпечно». А він мені у відповідь: «Мамо, я тільки в льотне училище хочу вступати», — згадує минуле жінка.

Їй так і не вдалося відговорити сина від задумки стати військовим льотчиком, і після школи він успішно склав іспити до Васильківського військового училища. Навчання Олегу подобалося. Але після закінчення училища виникла проблема з працевлаштуванням

«Навіть я пробувала підшукати йому роботу, думала, може, в Умані його прилаштую, але так у нас нічого й не вийшло», — сумно зітхає Віра Семенівна.

За її словами, після кількох спроб працевлаштуватися в Україні Олег і згодився на пропозицію росіян, котрі приїхали вербувати майбутніх офіцерів у Васильків. Отож у 1993 році він опинився у Читинській області, на кордоні з Китаєм.

«Спочатку служив начальником з експлуатації літаків та вертольотів. А тоді надумав вступати до військової академії, а там потрібно було мати льотні години. Тому в січні 1995 року Олег подав рапорт iз проханням дозволити йому літати. Із 12 осіб, говорив командир, на цю посаду комісія вибрала його, як найкращого», — говорить мати старшого лейтенанта Задорожного.
В останньому вітанні син бажав матері усмішок

У листах Олег постійно їй писав, що в нього все добре , що літає він у межах російського кордону, і просив маму не турбуватися. Він весь час її жалів і оберігав від зайвих хвилювань. Таким її син був завжди. Віра Семенівна пригадує, як знайомі та сусіди нерідко хвалили його, мовляв, добрий він у вас. «Коли ми одержали квартиру, то Олег у всьому мені допомагав. А як у відпустку приїжджав, то завжди на город зі мною ходив», — зазначає Віра Семенівна.

У листопаді 1995 року Олег Задорожний приїхав у Черкаси у відпустку. Матір це здивувало, адже син уже був у відпустці у квітні того ж року. Такий візит додому Олег пояснив тим, що цю відпустку він заслужив. Тоді Віра Семенівна і помітила у сина на нозі рану, яка вже загоїлася. Олег віджартувався й сказав, що займався спортом та впав. Уже пізніше у його записнику, який їй передали після загибелі Олега, вона прочитала, що літав він не лише на кордоні з Китаєм, а мав інші відрядження.

«То був останній раз, коли я його бачила. Тоді ще запропонувала йому поміняти черкаську нашу квартиру на житло у Читі, бо так хотіла жити поруч iз ним і постійно бачити», — говорить Віра Семенівна.

Та син відговорив її, сказавши: «Я ж військовий — сьогодні тут служу, а завтра — вже в іншому місці. Хіба ж ти за мною наїздишся?»

Віра Семенівна пам`ятає, як проводжала Олега на службу після тієї, як він казав, заслуженої відпустки. Тоді син, як завжди бувало, поцілував її на прощання і пішов, але потім раптом повернувся, підбіг до неї й знову поцілував. Мати розцінює це як його прощання з нею. Потім від нього довго не було листів, i вона страшенно хвилювалася. Але згодом Олег подзвонив, вибачався й казав, що був у відрядженні й не міг звідти дати їй звістки. Це було 27 лютого — останній раз, коли син їй зателефонував і вона чула його голос.

«А це його остання телеграма, він мене з 8 Березням привітав і побажав здоров`я, щастя, гарного настрою та багато усмішок», — Віра Семенівна читає синову телеграму, її голос тремтить, а по щоках котяться сльози.
Обеліск для сина

Коли Віра Задорожна нарешті дісталася прикордонного загону, де служив її син, то до їх приїзду приурочили встановлення обеліску усім льотчикам тієї частини, які в різні роки там загинули. Прізвище Задорожного Олега було викарбуване останнім. На мітингу матері стало погано...

Вже як отямилася трохи, жінка благала командира частини: «Зрозумійте мене як маму, я повинна знати, чому загинув мій син, як це сталося? Я хочу знати: чому всі залишилися живі, а мій Олег загинув?». Але у відповідь почула просту відмовку, мовляв, я тут новий командир, не знаю, як все було.

І все-таки мати змогла дізнатися, як загинув її син. Трапилося та біда о першій годині ночі. У вертольота, який здійснював обліт держкордону в районі селища Атаманівка і на якому її Олег був бортовим інженером, раптом загорівся двигун. Екіпаж з усіх сил намагався відвести машину у безпечне місце, аби вона не впала на житлові будинки того селища. Йому це вдалося. Більше того, вертоліт з горем пополам навіть посадили і 4 члени екіпажу встигли вискочити з того пекла. Всі вони страшенно обгоріли, але ж вижили.

«Мені говорили, що ще в польоті Олег, як борт-інженер, кинувся гасити у вертольоті пожежу. А у Міг-8 біля генератора є запобіжні плити. Мабуть, ці плити й прикрили йому ноги, тому він не зміг вибратися, мабуть, знепритомнів. І згорів разом із вертольотом», — ридає вбита горем мати молодого офіцера.

Коли Вірі Семенівні Задорожній два підполковники привезли з Москви синів орден Мужності, то розповіли, що старого командира частини, в якій служив її Олег, після тієї трагедії звільнили з посади. Шість років по справі йшов суд, командира, може б, і судили, але знайшли рапорт її сина, в якому той сам просився літати.

Нині всі члени екіпажу, які врятувалися, вже майори, а Олег Задорожний навіки залишився старшим лейтенантом. Від того вертольота, який він пробував врятувати, тільки невеличкі шматочки металу й залишилися.

Віра Семенівна говорить, що у березні 1996 року Олег одержав однокімнатну квартиру й збирався одружуватися, а 10 липня її сину виповнилося б лише 23 роки.

Людмила НІКІТЕНКО, „УМ”
Ще щасливі Віра Семенівна з донькою та сином. (Фото з архіву автора)

Bookmark and Share