Становище молоді в Україні не цікавить український істеблішмент


Присутність усього лише пари-трійки депутатів в черговий раз засвідчила відчуженість політиків від суспільства, тим більше, молодої його частини. Адже слухали про становище молоді в Україні за останні 5 років.

Можливо, причиною ігнорування є “образа” влади на неувагу молодого покоління до питань політики. Соціологічні дослідження Державного інституту розвитку сім’ї та молоді засвідчують, що упродовж останніх 10 років політика традиційно посідає останнє місце в ціннісних орієнтирах молоді.

Опитування проведене в червні 2006 року Інститутом спільно з організацією “Соціальний моніторинг” засвідчило, що третина молоді взагалі не цікавиться політикою. А кожен десятий вважає неважливою для розвитку України участь громадян у виборах. Але серед тих, хто цікавиться політикою найбільш популярним є все ж національно-демократичний та соціал-демократичний напрямки (відповідно 21% і 12%).

Результати опитувань Центру Разумкова у квітні-травні 2006 року теж свідчать, що молоді люди значно більшою мірою, порівняно із старшими віковими групами, ідентифікують себе насамперед з українською, а також – із загальноєвропейською культурними традиціями. Але…

Але саме завдячуючи, в першу чергу, тим, хто мав би бути присутнім в парламентській залі, українська молодь, як ніколи, сьогодні поляризована не тільки за соціальним статусом, але й за поглядами.

За опитуваннями Центру Разумкова у квітні-травні 2006, якщо на заході країни найчастіше висловлюється думка, що в майбутньому в Україні переважатиме українська культурна традиція (Івано-Франківська область – 45%, Закарпатська – 35%)), то на сході і півдні – частіше висловлюють переконання, що в різних регіонах переважатимуть різні культурні традиції (АР Крим – 49%, Донецька область – 41%).

Також на заході частіше передбачають майбутнє переважання загальноєвропейської культурної традиції. Переважання російської культурної традиції припускають найбільшою мірою жителі АР Крим (9%), найменшою – Івано-Франківської області (менше 1%). Лише 43% жителів міста Севастополь визнають Україну як Батьківщину.

Такі високі показники взаємного відчуження громадян країни – жителів різних її регіонів є результатом перманентних виборчих кампаній упродовж останніх 5 років. Ця ситуація відтворюється і в молодіжному середовищі, що є особливо небезпечним.

Власне відчуженість в Україні стала сьогодні “багатовекторноюі” та “багатовимірною”, (як і її внутрішня, зовнішня, тощо, політика). Молодь, зі свого боку, теж відчужена від держави. За даними соціологічних опитувань Центру Разумкова, 70% молоді не відчувають себе господарями своєї держави. Кожна третя молода людина не задоволена своїм соціальним статусом і лише третина бачить власну соціальну перспективу в Україні.

І хоча абсолютна більшість (92-93%) молодих людей сприймають Україну, як свою Батьківщину, проте, у випадку гіпотетичного вибору, обрали б її Батьківщиною лише дві третини, не обрали б – майже кожна шоста молода людина у віці 18-35 років.

Це власне і є оцінка молоддю тих, хто мав би сидіти в парламентській залі, урядовій ложі , і оцінка своєї власної країни. Така взаємна відстороненість залишає мало шансів жити в цивілізованій державі навіть тим, кому зараз від 14 до 35, і хто за законом віднесений до категорії “молода людина”.

Але молодь без вас, шановні парламентарі, живе і буде жити. Питання як?

За даними наведеними в доповіді “Про становище молоді в Україні...у 2001-2006 рр” матеріальний добробут молоді за останні 5 років зріс: “ покращились якісні та кількісні показники споживання продуктів харчування, відбулося значне збільшення реальних розмірів доходів та витрат. Значно поліпшилася їх структура.

Рівень забезпеченості молодих сімей холодильниками, пральними машинами, кольоровими телевізорами, автомобілями зріс у 1,2 рази, в порівнянні з 2000 роком, комп’ютером та супутниковою антеною – більше, ніж у 5 разів. А мобільним телефоном володіє більше половини молодих сімей” . Але...

Але зріс за останні 5 років і такий маловідомий (для пересічного українця, та й можновладця) коефіцієнт Джині-Тейла, що оцінює ступінь нерівності суспільства за доходами. У 1999 році він складав 28,5%, у 2005 році – 30,6%.

При чому ступінь розшарування за рівнем особистих доходів серед молоді в 1,2 рази більша ніж в цілому по населенню України. А рівень бідності домогосподарств, де проживає молодь, загалом перевищує середньоукраїнський рівень.

Ось і отримуємо невтішний висновок про взаємну відчуженість молоді ще й з причин банально-матеріальних (багатий бідному не товариш), і не менш втішну статистику росту поширення алко-, наркозалежних, ВІЛінфікованих, ігроманів, хворих на активну форму туберкульозу...А це те, з чим стикаються діти не тільки пересічних громадян ,а й золота молодь.

Поширення жорстокості в дитячому, молодіжному середовищі – це вже не попередження психологів, а українська реальність. І держава знову відсторонюється від питань контролю за рекламою, кіно-, відеопродукцією, асортиментом комп’ютерних ігор, що попадають в продаж, і які пропонують комп’ютерні клуби.

За даними соціологічного опитування, близько 90% батьків підлітків вважають, що держава має регулювати асортимент комп’ютерних ігор, контролювати діяльність комп’ютерних клубів, а також доступ дітей та підлітків до ігрових автоматів (соціологічне опитування проводилося в жовтні 2006 Державним інститутом розвитку сім’ї та молоді спільно з Бюро маркетингових технологій).

Звичайно, з такою позицією категорично не погоджуються самі видавці ігор, які на одному з круглих столів, говорили, що цілком достатньо “самоконтролю” видавців, а втручання держави – це вже фашизм. Російським бізнесменам взагалі соромно за українців, які допустили втручання держави у бізнес у вигляді ліцензування дисків.

Занепокоєність станом справ в сфері ігрового бізнесу, яка прозвучала у виступі Міністра у справах сім’ї, молоді та спорту пана Віктора Коржа є не просто банальним захистом вітчизняного бізнесу від російської експансії в ігровому середовищі. А, в першу чергу, занепокоєністю станом духовного здоров’я громадян України.

Власне про духовність лише на під кінець згадала вже немолода людина – Галина Яблонська, керівник громадської організації “Матері молоді”. Промовчали і представники церкви, присутні в залі.

Ненависть, яку постійно демонструють нам екрани телевізорів, моніторів, вже давно перетворилася у “троянського коня”, який непомітно заходить в душі дітей і вже не віртуально, а реально нищить живе і здорове. І байдужість теж сидить всередині того “троянського коня”.

Взаємна ненависть перетворилась в продукт, який має найвищі рейтинги продаж в Україні на комп’ютерному, кіно- й інформаційному ринку. Можливо, відсутність бійки або відвертого хамства на кшталт “да пашлі ви” є однією з причин, чому парламентські слухання зі становища молоді пройшли тихо і непомітно на інформаційному просторі.

Підсумував слухання віце-прем'єр з гуманітарної політики. Він погодився на зауваження, що з молоддю не можна загравати. Але висновок прозвучав зовсім не такий, на який би могли чекати молоді сім’ї, третина яких в Україні знаходиться за межею бідності. Або діти-сироти, чи ті, хто до парламентської зали приїхав в інвалідній колясці. Пан Табачник сказав, що зосереджувати увагу на соціальних питаннях – це не що інше, як загравання з молоддю. Без коментарів…

Жданова Ірина, кандидат історичних наук, для УП

















































Bookmark and Share