Виправдана надія університетських «революціонерів»


– Ігоре Ярославовичу, якщо не помиляюся, Ви – двічі випускник вищого навчального закладу, яким нині керуєте?

– Це дійсно так. Спершу я закінчив природничо-географічний факультет тоді ще Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки, на базі якого у 1993 році було створено Волинський державний університет. Потім вчився на факультеті фізвиховання, вирішив, що ця спеціальність мені як біологу стане в пригоді. Але в науку пішов не відразу…

– Навіть встигли попрацювати у школі?

– Відслужив півтора року в армії, а потім пішов працювати вчителем у Луцьку середню школу № 2. Тоді, за часів Союзу, перспективи для професійного росту були мізерні, тож я скористався нагодою поїхати на курси ЮНЕСКО в Москву, де вивчав французьку мову, щоб потім продовжити вчительську діяльність уже десь за кордоном. Але часи змінилися, розвалився Радянський Союз, Україна стала незалежною державою, тож з’явилися перспективи для самореалізації у своїй країні.

– Як вважаєте, Вам повністю вдалося самореалізуватися?

– Звичайно, ні. Для того, аби спробувати зробити це, я й вирішив балотуватися на посаду ректора. Бачу, які перспективи та можливості у рідного університету, тож тепер намагаюсь їх реалізувати. Мені довелося побувати у багатьох країнах світу, зокрема останнім часом у складі делегації МОН України – у США, Австрії, Франції, Чехії. І я переконався, що в умовах переходу від індустріального до інформаційного суспільства такі потужні вищі навчальні заклади, як наш університет, повинні ставати центрами не тільки духовного (наукового, навчального й культурного), а й інших сфер життя тих регіонів, у яких вони розташовані.

– Що вдалося зробити за час ректорства у ВДУ?

– Оцінювати, звичайно, наші досягнення потрібно не мені, а іншим. Якщо ж спробувати відповісти одним реченням, то насамперед вдалося налагодити тісну співпрацю з багатьма вищими навчальними закладами різних країн світу, і не тільки європейських. Наші викладачі сьогодні активно працюють над проблемами входження у так званий Болонський процес.

– І як Ви до цього ставитеся?

– Досить спокійно. Адже якщо ми хочемо повноцінно увійти у світову (а не лише у європейську) спільноту, то в нас немає іншого вибору. Хоча ми не повинні просто віддзеркалювати те, що робиться на Заході. У нас є чимало надбань у національній освіті, які дозволяють вважати Україну в галузі освіти однією з провідних країн світу. Разом із тим ми повинні пам’ятати, що можливість входження наших студентів у світовий освітній процес лежить саме через входження у Болонський процес. Із іншого боку, ми активно розпочали процес репедагогізації життя нашого університету.

– Що саме маєте на увазі?

– Створення на базі колишнього педінституту класичного університету було справді важливою подією. Але, зосередившись головним чином на підготовці фахівців-науковців, університет став втрачати вагомі надбання педінституту з підготовки педагогічних кадрів. Це мало негативні наслідки для нашого краю. Значна кількість випускників університету йшла працювати у школи та інші навчальні заклади, не маючи при цьому належних педагогічних та методичних знань. У зв’язку з цим виникла проблема необхідності відтворення та посилення педагогічної підготовки наших студентів.

До речі, хотів би зазначити, що в деяких європейських країнах, наприклад, у Голландії, випускника біологічного чи історичного факультетів не візмуть працювати вчителем у школу, якщо він після закінчення університету не отримає ще спеціальної (1-2-річної) педагогічної підготовки.

– А яким шляхом вирішили піти Ви?

– Ми проаналізували це питання і дійшли висновку, що на базі педагогічного факультету слід створити педінститут, який би забезпечував підготовку не тільки фахівців із дошкільного виховання, вчителів початкових класів і соціальних педагогів, а й здіснював би належну педагогічну і методичну підготовку студентів різних спеціальностей, які вирішили працювати після закінчення університету в школі. Тобто, по суті, вони матимуть можливість, окрім основної, отримувати ще й другу – педагогічну спеціальність.

– Такі студенти проходитимуть якийсь особливий відбір?

– Принцип вибору другої спеціальності цілком добровільний. Але я не можу погодитися з тими моїми колегами, які вважають, що «кращі» – тобто найбільш обдаровані студенти – повинні готуватися до наукової діяльності, а «слабші» – так звані середнячки – йти працювати у школу. Це, на мою думку, велика помилка, бо робота вчителів, яким ми довіряємо майбутнє нашої нації – наших дітей, – це найбільш складний, висококваліфікований і відповідальний різновид людинотворчої діяльності.

– Але ж у класичному університеті повинна насамперед розвиватися наука…

– Безумовно. Цьому питанню ми намагаємося надавати першочергову увагу. У ВДУ сьогодні працюють десятки наукових шкіл, серед яких і такі, що досягли міжнародного рівня. Це, зокрема, наукові школи, які очолюють доктори наук, професори Роман Арцишевський, Віктор Давидюк, Григорій Давидюк, Федір Зузук, Володимир Мельник, Іван Олексеюк, Анатолій Свідзинський, інші відомі вчені.

Ми підтримуємо і наукове зростання молоді. Тільки 2006-го до аспірантури зараховано понад 60 наших випускників і молодих викладачів, десятки з них навчаються у докторантурі. Крім того, тільки в цьому календарному році у Волинському держуніверситеті відбулося близько 30 наукових конференцій, більш ніж 20 із яких – міжнародні.

– Звучить досить переконливо. Але сьогодні проводити «міжнародні» конференції дуже просто. Запросили одного поляка, двох росіян і білоруса – і вже можна стверджувати, що це – міжнародна конференція…

– Перепрошую, але ми відійшли від такої практики. Назву тільки декілька прикладів. Цього року на базі нашого університету відбувся ІІІ-й Міжнародний симпозіум істориків України, у якому взяли участь вчені з десятків країн світу, зокрема з Канади і США. У вересні проводилася Міжнародна конференція з питань реабілітації дітей молодшого віку з вадами здоров’я, на яку лише зі США приїхали науковці з 13 штатів. На одній із таких зустрічей у нас побувало більш ніж 15 представників Аргентини. А на конференції з міжнародних економічних питань були навіть представники Таїланду, які, до речі, висловили бажання навчатись у нашій докторантурі.

– Чи відбуваються у ВДУ конференції, пов’язані з проблемами Волині?

– По-перше, гордість і слава нашого краю завжди асоціюються з безсмертним ім’ям великої Лесі Українки. Цього року ми провели Міжнародну наукову конференцію, присвячену 135-річчю з дня її народження, на якій були присутні гості більш ніж із 10 країн світу. Тоді ж відбулася ще одна знаменна подія, за яку я хочу подякувати Президентові Національної академії наук України Борису Патону і міністру науки й освіти України Станіславу Ніколаєнку, бо саме вони підписали наказ про створнення у ВДУ науково-дослідного інституту із вивчення життя і творчості нашої геніальної землячки Лесі Українки.

На відкриття цього інститу приїхали перший заступник міністра МОН України Андрій Гуржій, Герой України, відомий український поет і громадський діяч Іван Драч, академік НАН України, директор Інституту літератури НАН України Микола Жулинський, а також гості з різних країн світу, представники Волинського духовенства і творчої інтелігенції.

Знаєте, інколи стає незрозуміло, чому ми, українці, після 15 років нашої незалежності ще не маємо повних (академічних) видань творів фундаторів нашої національної культури і самосвідомості – Тараса Шевченка, Івана Франка і геніальної Лариси Косач. Тож головним завданням новоствореного інституту є саме підготовка академічного видання творів Лесі Українки у 16 томах. Очолити цю роботу і стати директором інституту ми запросили нашого земляка – кандидата філологічних наук Лукаша Скупейка. Але хочу зазначити, що починати працювати йому доведеться не на порожньому місці. Бо вже є досить вагомі попередні наробки: Центром вивчення творчості Лесі Українки під науковим керівництвом кандидата філологічних наук Надії Сташенко видано 3 наукові збірники «Леся Українка і сучасність».

По-друге, у нас вже традиційними стали міжнародні конференції, які проводяться в рамках міжнародного проекту «Єврорегіон «Буг». Їх постійно організовує і проводить при підтримці голови облдержадміністрації Володимира Бондаря, Генерального Консула Республіки Польща в Луцьку Войцеха Галонзки та координатора проекту Анджея Вавринюка наш факультет міжнародних відносин на чолі з його деканом Сергієм Федонюком.

По-третє, відбулися також конференції, присвячені Агатангелу Кримському, Ігорю Стравінському, Нестору Бурчаку та іншим видатним людям, чиї життя та творчість були пов’язані з Волинню.

– Ви корінний волинянин?

– Родом я із міста Самбора, що на Львівщині. Але Волинь, де я вчився, зростав і зустрів своє перше кохання та достойних учителів і наставників, назавжди стала для мене рідним краєм. Та й, врешті-решт, усі ми – українці. І хоч де б ми жили чи працювали, завжди маємо дбати про всю нашу державу Україну.

– Як часто університет навідують столичні світила?

– У цьому плані хотів би відзначити подвижницькі зусилля Ірини Констанкевич – кандидата філологічних наук, доцента, віднедавна проректора з навчально-виховної роботи. Завдяки їй вдалося започаткувати дуже потрібну й цікаву форму роботи. Тепер щомісяця викладачі і студенти мають можливість зустрічатися з видатними державними й політичними діячами, кращими представниками української науки, культури, освіти.

Лише цьогоріч у нас побували і виступили з лекціями міністр Станіслав Ніколаєнко, екс-міністр, президент Академії педагогічних наук Василь Кремень, наш земляк Лесь Танюк, Іван Дзюба, Іван Драч. Не кажу про таких не просто постійних гостей, а друзів нашого університету, які є, до речі, членами нашої Наглядової ради, як Микола Жулинський, Ігор Юхновський та інші. Не обминає наш університет і ректор Київського лінгвістичного університету Галік Артемчук. Почесними професорами ВДУ в цьому році стали Ліна Костенко, Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Іван Драч, Мирослав Попович, Любомир Винар, Лесь Танюк.

– Питання, як кажуть, «на засипку». Ви казали, що бачите університет головним центром не лише науки й освіти, а й культури. Луцький педінститут за часів ректорства Нестора Бурчака славився своїми художніми колективами, які потім незрозуміло куди і як зникли…

– Сьогодні ми відновлюємо ці традиції. «Розкрутили» наш молодіжний квартет «Акорд», який став популярним уже й за межами України. Після перерви відновлюється діяльність славнозвісного народного колективу «Розмай» (створеного 1981-го Леонідом Кужелюком), 25-ліття якого ми нещодавно святкували. Нарешті, наше тріо бандуристок «Дивоструни», яким керує Мирослава Сточанська, став переможцем ІІ Міжнародного конкурсу бандуристів у Києві.

– Посада вимагає від Вас вирішення й інших, зокрема господарських, питань. Як складається ситуація в цьому плані?

– Ви зачепили, мабуть, найболючіше питання. Той самий Болонський процес вимагає від нас забезпечення кожного студента 14 метрами аудиторних площ. На сьогодні маємо тільки 8. Але працюємо над цим питанням і сподіваємося, що при допомозі наших обласних адміністративних і державних структур його вирішимо. Є конкретні проекти, плани, пропозиції, але поки що про них казати передчасно.

– З великою приємністю і здивуванням споглядала «старий» корпус, у якому колись розміщувався весь Луцький педагогічний інститут, Інститут здоров’я та фізичної культури, який, стверджують лучани, став прикрасою міста. Будівництво – теж один із пунктів Вашої програми?

– Так. І один із найбільш обов’язкових. Студенти мають учитися, а викладачі – працювати в нормальних умовах. Оновлення навчальних корпусів та гуртожитків вимагає великих коштів. Інколи доводиться економити навіть на канцтоварах, на що дехто ображається. Але іншого виходу нема. Треба насамперед вирішити головні проблеми, а вже потім звертати увагу на другорядні.

Наразі зроблено ремонт двох корпусів університету, почали ремонтувати лабораторно-навчальний. Та це – тільки початок. Потрібно зробити капітальний ремонт усього цього корпусу, як і гуртожитку №5, у якому вже не один десяток років живуть наші викладачі та працівники. Відремонтуємо, зміцнимо фундамент цього гуртожитку і тоді зможемо ставити питання про можливість його приватизації працівниками університету. Є й інші плани, як покращити житлові умови викладачів, більш цивілізовано організувати дозвілля студентів, але поки вони ще, як мовиться, на стадії розробки.

– Кажуть, що й на Світязі, у спортивно-оздоровчому таборі «Гарт», Ви затіяли «революцію»: позносили всі старі будівлі (будиночки і колиби) і починаєте будувати щось нове?

– Це територія Шацького національного природного парку, місце, де розташована перлина не тільки загальноєвропейського, а й світового масштабу – озеро Світязь. Старші люди розповідають, що за часів Польщі панянкам у Варшаву возили воду зі Світязя для ванн кіньми. Колись нашому ще тодішньому педінституту виділили певну дещицю берега на Світязі, недалеко від всесоюзної бази «Шацькі озера». Але яким був наш табір? Декілька примітивних будиночків для викладачів, спочатку намети, а потім «колиби» для студентів, у яких жило по 12-20 осіб. Ми усе це знесли. І звели нові дерев’яні будівлі. Для молоді – це два двоповерхові корпуси по 64 кімнати, в яких одночасно зможуть відпочивати по декілька сотень студентів. Для викладачів і гостей збудуємо дерев’яні котеджі.

– Перепрошую, але хіба ж доцільно зводити такі хороми на декілька місяців літнього сезону?

– У тому й справа, що ми збираємося використовувати наш табір для відпочинку та проведення наукових конференцій цілий рік. Для цього, звичайно, потрібні належні умови. Тому зараз разом із будівництвом підводимо до нових споруд водогін і каналізацію, аби створити для відвідувачів усі необхідні зручності.

– Плани у Вас – наполеонівські. А скільки часу потрібно для їх здійснення?

– Можна іти двома шляхами: розтягнути цю справу на десять років (тоді наприкінці доведеться ремонтувати чи перебудовувати те, що було зроблено на початку), а можна зорганізувати усе, хоч як це нелегко, досить швидко. Ми обрали другий шлях, тож робимо все для того, щоб уже найближчим часом наш табір запрацював на повну потужність.

– Ваші колеги є такими ж оптимістами й однодумцями?

– Є таке поняття як команда. Саме від злагодженості її дій залежить успіх будь-якої справи. Переважна більшість членів нашої команди, до якої входять не тільки проректори, а й декани, начальники відділів, завідувачі провідних кафедр (а всі вони, хочу зазначити, – це порівняно молоді й перспективні люди) підтримують мене. І в цьому я бачу запоруку нашого успіху.

Крім того, до нас здебільшого з розумінням ставляться та намагаються допомагати і керівники місцевих органів влади (голова облдержадміністрації Володимир Бондар і голова облради Анатолій Грицюк), і Міністерство освіти й науки України (Андрій Гуржій), і Верховна Рада (Адам Мартинюк). Я щиро їм усім за це дякую і сподіваюся, разом ми зробимо для процвітання волинської освіти й науки ще чимало добрих справ…

– Сьогодні волиняни небезпідставно називають Вас виправданою надією університетських «революціонерів». Тож зичу Вам і Вашій команді на цьому шляху подальших успіхів!

Розмову вела Олена БОГУШ



































































































Bookmark and Share