СТУДЕНТСЬКА КРАЇНА: ментальний аспект


На переконання прихильників постколоніальної теорії, вихід із загальносуспільної кризи у колишніх колонізованих націй, можливий через помноження соціально-культурної прірви між старим “зіпсутим” та новим, ідеологічно незаанґажованим поколінням. Чисельні дослідники стверджують, що у міру певних історично-традиційних обставин у ментальність українців закралася згубна недовіра до інтелекту і його недооцінка. На перехресті теорій і класифікацій, раптом з поміж іншого, стає цікаво: наскільки поведінку та ціннісно-смисловий світ новітнього українського студента, яскравого представника того ж молодого покоління, комп’ютеризованого та мобілізованого, формують традиційні українсько-слов’янські ментальні особливості.

Оспівана українська працьовитість, індивідуалізм та ідеалізм, прикладна універсальність, здатність до саморегуляції, кажуть, це провідні риси української натури. Потвердженням такому сміливому припущенню, начебто, слугує безліч епізодів нашої історії. Ось тільки, чи це не той самий ідеалізм? Зрештою, якщо вже про історичні факти, то всі ми пишаємося Руською Трійцею. Сьогодні це символ пронаціонального мислення і державотворчої звитяги, а колись непевний сегмент українського індивідуалізму у тотально полонізованому середовищі, на чолі з вчорашніми хисткими студентами семінаристами. Так само, пригадаймо Studium Ruthenum у Львівському Університеті наприкінці ХІХ сторіччя. Теперішнє Студентське самоврядування могло б повчитися тут саморегуляції та самосвідомості. Але втеча в ретроспективу по-своєму небезпечна. Попри здобутки попередників, з плином часу закономірно зринають нові реалії. Орієнтування у яких закладають для студента, що постійно зосереджений на перспективі, нову шкалу вартостей. Цінності, які найчастіше є фіктивними і штучно спровокованими, безпосередньо впливають на манери, що у свою чергу, покоління за поколінням, змінюють генетичний код, слідом за яким регулюються архетипи й установки колективного підсвідомого, тобто – менталітету.
Тривалі наукові студії твердять, що вивчення національного характеру не може зводитись до кількох домінуючих рис того чи іншого субетносу. Студентське середовище, яке у кожному більш-менш великому навчальному закладі є різнорідним за регіональною ознакою, вдале місце для ментальних досліджень. Як колись наших батьків називали будівниками й запорукою великої ідеї комунізму, так тепер леліють надії про світле майбутнє, взоруючись на молодь. Невід’ємна частина будь-якого урбанізованого соціуму – студенти – нарід у всьому прогресивний. З великою швидкістю у студентському гурті множиться і поширюється інформація, змінюються зачіски, переміщуються підручники.

Не знаю чи це так ментально склалося, але на відміну від своїх колег з Європи чи Америки, українські студенти в критичній більшості не полюбляють скромного одягу, не подорожують світом в білих футболочках, не приїздять, так само, до університету на власному авті. Дивно, але не вірять у правдивість знань. Поза тим, переважно не зосереджені на досягненні результату. Наділені спадковою працьовитістю та інтелектуальними задатками, схильні більш до споглядального, аніж діяльного способу життя. Нещодавно у інтерв’ю для газети Високий Замок, аванґардова українська письменниця й інтелектуалка Оксана Забужко, зізналася як не раз червоніє перед европейською професурою, вислуховуючи про українських студентів, що вчаться закордоном. Це ціле покоління молодих людей, яке виросло на рефератах, скопійованих з Інтернету. Знань у них – нуль, навиків самостійного мислення і роботи – нуль, а поріг претензій – колосальний. Закономірно постає питання: а як же працьовитість і здатність до саморегуляції? Куди поділися ці безцінні бонуси, ментально прописані на жорсткому диску української свідомості? На перший погляд, воно ніби й дійсно так. Але, не стану безапеляційно погоджуватися з пані Забужко. Чого-чого, а навиків самостійної роботи, що яскраво засвідчено у схильності до інтелектуального штурму, українські студенти якраз не позбавлені. Хіба не відомо як можна, автономно і швидко, написати курсову роботу за дві ночі до захисту, підготуватися до іспиту за п’ятнадцять хвилин, з нашвидкоруч скопійованих чиїхось конспектів, і так як в тому анекдоті докурити цигарку і піти складати іспит з японської мови, був би, лише, підручник. Інша справа, що така школа, а в даному випадку йдеться про Вищу школу, з вогнища освіти й освіченості, як про це мріяв відомий вчений, теоретик традиційної української школи Василь Сухомлинський, стає біржею з торгівлі дипломами, місцем псевдодоктринальної компіляції патетично-словесного блуду. Така небагатообіцяюча вітчизняна реальність є переконливим прикладом, який вкотре доводить, що ментальність породжена фактором суспільної свідомості, може бути і є джерелом культурно-історичної динаміки, що формується під безпосереднім впливом соціальних і державних інституцій.

Місія кожного навчального закладу, передовсім скерована на розвиток інтелектуальних здібностей. Питання ментальної ідентичності у студентській свідомості – своєрідний індикатор, що мав би допомогти закласти в освітньому процесі нові ціннісні орієнтири. Небезпідставно ж спеціалісти наголошують на компенсаторній функції системи освіти і виховання, зосередженій на укріпленні соціально-адаптивних характеристик ментальності. Характерологічна риса українців – індивідуалізм, що за певних обставин може набувати радикальних форм асоціального егоцентризму, але найчастіше проявляється у формах опосередкованого потягу до особистої свободи, у студентському товаристві, річ досить таки нечувана. Особливо, коли йдеться про свободу дій, право вибору чи незалежність у прийнятті рішень. Починається все з банального “прогулювання” пар. Без всякого опору і навіть спроби індивідуального осмислення тієї чи іншої ситуації, кожен окремий студент не мислить себе інакше як не в гурті, відповідальність у якому не поділяється не персоналії. Відчутно це й на тому ж іспиті, коли студента не влаштовує бал, що наміряється поставити викладач. Тоді пересихає в роті, ручки складаються у благальному жесті, а оченята не втомлюються промовляти: - “...ну, поставте... я ж, готувався... мені, просто, трохи зле...”. Від гарячого українського індивідуаліста в майці із зображенням полум’яного Чеґевари не залишається й сліду.

Іван БОНДАР








Bookmark and Share