“Молодь «підставили» її батьки і діди”


Я читала в Інтернеті Вашу думку про те, що молодь може відігравати помітну роль лише в нестабільному суспільстві. Отже, виходить, що зараз в Україні панує стабільність?

Так, ми вже досить давно живемо в стабільному суспільстві. В Україні поступово встановлюються сталі бізнес-зв'язки, стабілізується політика, налагоджуються механізми економічної співпраці, тобто країна змінюється шляхом еволюції. Капітали і влада в цілому вже розділені, нерозпроданими в країні залишилися хіба що земля, електростанції, газо- і нафтопроводи, підприємства оборони, Укртелеком та Укрзалізниця. Таким чином, в Україні, на мій погляд, вже завершується період первісного накопичення капіталу, і наш капіталізм набуває «людського обличчя».

Відповідні процеси відбуваються і в суспільстві, яке поступово структурується, швидко розвивається середній клас, показником чого є кількість автомобілів на вулицях міст та ціни на однокімнатні квартири (адже такі квартири купують не найбагатші верстви). Люди стають заможнішими: заробляють дрібним бізнесом, працюють за кордоном, внаслідок чого в Україні стабілізується політична та економічна ситуація. До речі, «помаранчева революція» саме і була революцією стабілізації, адже під час неї на Майдан вийшли переважно представники середнього класу, щоби захистити свої права.

А яку роль відіграла в ході тієї революції молодь? Існує думка, що її тоді просто використали, адже треба було комусь лізти «на барикади»…

Ні, я з цим не згоден. Зрозуміло, що «помаранчеву революцію» ретельно організовували, проте ця організація не мала би ніякого сенсу, коли б не було пориву у людей. Молодь за своїм характером є найактивнішою часткою населення, вона не боїться змін, вона пластична, і, зрештою, просто смілива. До того ж, молодь часто має багато вільного часу. Всі ці фактори наклалися один на одного, і тому під час «помаранчевої революції» молоді люди зіграли ледве не ключову роль у протистоянні. Молодь тоді вийшла по «зову серця». Я теж там був, і Майдан став для мене святом, я отримав задоволення від цього процесу. Думаю, що люди тоді відчули перелом власній свідомості.

Але чому нині, після Майдану молодь у політиці така пасивна?

Насправді молодь ніколи постійно не бере участі в політиці. Якщо взяти історію незалежної України, то ми не маємо прикладів, коли б людина до 35 років ставала політиком, що суттєво впливав би на життя в країні. Звісно, ставали депутатами, навіть маловпливовими міністрами, однак щоби молода людина очолила якусь політичну силу настільки потужну, щоби її рішення мали якийсь реальний вплив, то такого не було.

А чому так?

Для того, аби серйозно займатися політикою, слід мати істотну соціальну підтримку. Які верстви населення у нас найбільше соціально активні? Це люди середнього та старшого віку. Такі люди не люблять молодих, вони їм не довіряють і навіть заздрять, що хтось в такому віці вже досягнув значних вершин. Отже, молодих політиків недолюблюють, це по-перше. По-друге, для політичної діяльності в Україні потрібна серйозна бізнес підтримка, а у молодих такого бізнесу нема. Всі наші великі бізнесмени старші 35-річного віку.

У нашій Верховній Раді достатньо молодих депутатів, однак у своїй переважній більшості це лише «кнопкодави», які вирішують у парламенті свої дрібні питання і тиснуть на кнопки, коли їм про це каже керівництво фракції. Таким політикам зараз нічого не залишається робити, окрім як чекати, поки вони постарішають та «обростуть» капіталами для того, аби займатися політикою по-серйозному.

Зараз, наприклад, часто молодими політиками називають Яценюка і Бондаря. Однак, ці політики молоді хіба-що біологічно. Якщо поглянути на їхню діяльність, то попри свій вік вони не виглядають молодими, вони одягаються, поводяться, говорять як старші політики. До того ж, вони не самостійні, і в політику вони прийшли за протекцією старших. Отже, ці люди не молоді ментально, і коли вони прийшли в політику, то вже були немолодими по своїй суті.

Зараз, коли все в Україні вже розподілено, ніхто не дозволить, аби якийсь молодий політик, зі свіжим поглядом на життя проривався до влади. На початку 90-х років говорили, про те, що в Україні існує стара влада, що в політиці старі люди, які скоро підуть і їх заступить нова генерація політиків. Згодом прийшла нова генерація політиків, до якої відносили, наприклад, Тигіпка, Безсмертного, Хорошковського, Томенка, та і того ж Ющенка. Однак, коли вони прийшли в політику, то почали жити за тими ж правилами, що й старці, і за виключенням якихось дрібних речей, вони не принесли в політику нічого принципово нового.

Отже, політика – це справа немолодих людей?

Насправді, зараз політика дещо помолодшала, і це характерно для більшості країн. Раніше була приказка, про те що 70 років – це вік розквіту політика.

Це так в радянському Політбюро було…

Не лише там. Якщо згадати навіть 80 -ті роки, то Міттеран у Франції, Коль в Німеччині, Тетчер в Британії, зрештою Рейган в США – всі вони були вже немолодими людьми. А зараз як в Україні, так і в усьому світі відбувається помолодшання політиків. Наприклад, нашому президенту Ющенку лише 52 роки.

До середини XX сторіччя старші люди мали значний авторитет і пошану практично в усіх суспільствах і культурах. Однак, зараз життя таке швидкоплинне, що поки приходить нове покоління, життєві обставини змінюються настільки, що досвід старшого покоління може дуже мало прислужитися поколінню новому. Ця проблема вже чітко проявляється в країнах Західної Європи, де старі люди стають ізгоями, і вони самі йдуть в будинки престарілих. В соціальному плані ці люди вже непотрібні, вони не знають, як жити за нових умов.

Це відбивається і на політиці. Якщо років 20-30 тому вважалося, що політик «набирав сили» після 50 років, то зараз це відбувається у 35-40 років, а у віці 40-50 років політики вже є цілком зрілими. Згадаймо Кучму, якому було тільки за 60 і його вже називали «дєдом».

Тим більш політикам не можна бути старими серцем, бо в протилежному разі вони вже не здатні до будь-яких змін, не спроможні на позитивні зрушення.

Політичні партії часто утворюють супутні молодіжні організації. Це вони в такий спосіб готують собі молоду зміну?

Молодіжні організації у своїй масі готують для партій не зміну політиків, а зміну політменеджерів середньої ланки. У нас дуже рідко трапляється, щоби політик, почавши свій шлях від найнижчої посади, досяг політичних вершин. У політику зазвичай приходять уже з високих посад із бізнесу чи з державних установ. Наприклад, був міністром – став лідером партії, був кримінальним авторитетом – став народним депутатом. Отже, на найвищі політичні посади зазвичай приходять не знизу, а „збоку”.

Що ж стосується молодіжних організацій, то їх лідерами є зазвичай уже старші політики, які просто не можуть реалізувати себе як «дорослі» політики, бо їх у велику політику не пропускають. Із таких молодіжних організацій виходять управлінці середньої ланки, можливо депутати місцевих рад, можливо, хтось із них стане другорядним депутатом у Верховній Раді, помічником якогось міністра, максимум – заступником міністра.

Таким чином, молодіжні партійні організації – це просто своєрідна «рольова гра», тренінг для майбутніх політтехнологів, чи політиків середньої ланки.

Але і в цих партійних «молодіжках» перебуває порівняно мало молоді. Чому наша молодь така неактивна, чому вона не схильна вступати до молодіжних об'єднань?

Я не згоден з тим, що вона неактивна, адже молодь поставили в ситуацію, за якою, якщо не будеш гіпер-активним, то просто нічого не досягнеш.

Що ж стосується молодіжних організацій, то слід виходити з того, що будь-яка громадська чи політична організація є в першу чергу об'єднанням людей за спільними інтересами. А якими є спільні інтереси у молоді? Любов до випивки, чи до клубного життя?

До наших молодіжних організацій переважно йдуть люди, котрі мають певні амбіції і хочуть попрактикуватися у публічному житті. Окрім того, туди йдуть для того, щоби заробити. Без таких стимулів молодь не бере участі у молодіжних рухах, оскільки їй просто нема на них часу. Молодим людям треба заробляти гроші, аби якось вижити. Ми іще не настільки багаті для того, щоб гратися у громадські об'єднання.

А коли ж ми готові будемо до створення реальних суспільно-політичних молодіжних об'єднань?

Це станеться тоді, коли у нас остаточно сформується середній клас, коли не треба буде «рвати й метати», аби знайти місце під сонцем.

Нині наша молодь дуже цинічна і прагматична, бо її вже колись «кинули». Молодь «підставили» її батьки і діди, які будували країну, проливали за неї кров, жертвували мільйонами життів, а потім та країна розсипалася, і молодь змусили жити в нових, жорстоких умовах, у яких самі «старики» жити не вміють. За такої ситуації вимагати від молоді, аби вона ще й займала активну громадянську позицію, просто безглуздо.

Водночас, українська молодь все ж таки досить політично активна, згадаймо хоча б «помаранчеву революцію».

А ця революція якось позначилася на ментальності молодих людей?

Безумовно, вона зробила молодь впевненішою у своїх силах, показала молодим, що від них щось залежить, що вони можуть щось змінювати. Тому, значення Майдану в цьому контексті незаперечне.

Бесіду вела Оксана Гриценко

































































Bookmark and Share