Свято Різдвяних Василів


А тут Василь Стус відійшов – і наче греблю прорвало. Минуло півроку, і стався Чорнобильський вибух, який фактично уневажнив головне в СССР – ідеологічну стійкість Кремля і його арсенали атомної зброї. У ЗВІРА ВИПАЛИ ЗУБИ.
Вже за якихось три роки Стус повертається в труні, як і казав „ми ще вернемось, хоча б ногами вперед”. І не просто повертається до Київа, а повертається під синьо-жовтим прапором під спів церковного хору з хоругвами.
Будь-який майор з КҐБ за життя Василя Стуса міг би сказитися від самої думки про таке, що побачив під своїми вікнами 1989 р. на Володимирській 33.
Але далі більше – газети і журнали заповнюються віршами і портретами Василя Стуса. Виходять книжки, а за короткий час – твори його у 9-ти книгах!
Здавалося б змінилися закони життя, і правда прорвала греблю! Але – зупинімося. І огляньмося уважно: усі вороги Стуса живі-здорові і навіть розквітли на фуршетах.
Він відірвався від зони і взагалі від землі, а вони завили:
- Е – ні, брат, ми ще при спольнєнії служебному! Ми приставлені соблюдати рівність. Славу будемо розподіляти як бутерброди. І від землі відірватися не дамо.
Народе мій,
До тебе я ще верну.
Добре. Вернув. А тепер ми тебе запишемо в реєстр, зарахуємо до Спілки Радянських Письменників, а потім заглянемо в інвентар:
- Заяву Щербицькому – писав? - Признавався, що хочеш жити? - Признавався....
- Влаштовувався на роботи, писав заяви, автобіографії, заповнював „особовий листок”, так, щоб комар носа не підточив? - Заповнював... - А у віршах сам признавався: „Я не крицевий”? - То чим тоді ти відрізняєшся від інших?
Усі ці питання ставить знайомий голос. Але вже без мундира і без погон. Голова облисіла, ніс картоплиною, очі як у Швейка. Демократизувався.
А тим часом народна маса розгойдує хвилю патріотичних настроїв, і на верху тієї хвилі – портрет Василя Стуса – як червоно-чорний стяг.
Це дратує амбітних конформістів, які зараз гуляють на хвилі постмодернізму, і звисока посвистують на патріотичну юрбу і на всякі стяги.
– У мене є свій погляд на це, - кажуть вони поважно.
– Нам набридли міти.
За браком культурного діялогу йому не поставиш питання: „Ви проти грецьких мітів? Чи ви проти міту про вершника Чапаєва – який не їздив на коні?
- Проти мітологізації Василя Стуса, - гудуть амбітні хлопці. - Чого його підносять до небес. Він і народився на Різдво, як Христос, він і прожив 47 років, як Шевченко, і перепохований, як Шевченко. Він і загинув, як мученик...
Але ж усе це правда, хлопці! Які ж міти? Він не був святим, і навіть не був ідеалом краси. Але він був м о р а л ь н о, д у х о в н о та і н т е л е к т у а л ь н о високим – вищим за вас усіх!
Він був максималістом. На жаль, цього не розуміють у споживацькому світі, де прийнято давати мінімум, а брати максимум. А він таки був гордим, моральним максималістом. Просто серед вас бракує людей, які це можуть оцінити і пошанувати.
Ви не хочете до нього задирати голову вгору, щоб часом не подумали, що ви побожні. Ви волієте дивитися вниз – там можна щось цікаве знайти.
Але коли хочете зустрічі зі Стусом, то він вище. І не треба його тягти до себе, щоб оголити нижче пояса.
У своєму слові він вищий за ваші мірки. Якби ви навчилися вище підіймати голови, то побачили б там Стусові застереження. І побачили б там зверху чорну чиюсь руку, яка сипле вам задачі, щоб ви клювали і дискутували:
про дві державні мови,
про дві православні церкви,
про дві України – Західню й Східню,
про дві категорії учасників війни...
А ви не думаєте, що той хтось має вас за дурних баранів на кладці, що спихають один одного в воду .
Хлопцям набридла Стусова слава. Розвінчуй – не розвінчуй, а вона не падає. Вірші залишаються свіжими, антисовковий ідеалізм звучить сучасно. Максималізм – це постійна висота в історії. Він завжди справжній – і у стоїків, і в аскетів, і у романтиків.
Отже, навколо імені Василя Стуса завжди щось діється. Навіть в наші підлі і пусті часи, коли ситі бояться згадувати про голод, імпотенти вимагають сороміцьких пісень, блатні причесались і хочуть зустрічі з англійською королевою, і всі вони разом лізуть в „золоту книгу еліти”.
Виявляється, справжність поета не дає спокою тим, що придбали собі і капітали, і титули. Їх заїдає заздрість і мучить відчуття власної нікчемности.
Отак потрапляє Василь Стус на сцену театру. Думаєте в якій ролі? Якщо гадаєте, побачити його високим і прямим, то помиляєтеся. Таким є його опонент-каґебіст. До Стуса там не треба задирати голову: він грає ролю жертви, внизу...
Все життя вони чомусь себе уявляли так, як той в театрі: давали або не давали Стусові роботу, залишали або звільняли з роботи, викликали або не викликали...
Хто вони? Покажіть мені хоч одну особу! Чи була в КҐБ особа, яка може розмовляти про щось зі Стусом або щось сказати по-людськи від себе? До самого останнього дня він мав перед собою тих лише опудал, що залякують.
І коли ви запитаєте:
Чому він був такий гордий і непоступливий?
Чому так зневажливо говорив про вислужників?
Чому вважав себе відповідальним за весь народ?
Чому писав, що нам важко оговтатися на тій висоті-видноті, куди нас піднесла доля?
Чому почувався „так, ніби десь посередині між небом і землею”?
Спробуйте відповісти – і побачите, з чого виростав Стусів максималізм і прямостояння.
Театральна вистава з використанням імені Василя Стуса корелює з тим коритним матеріялізмом і газово-нафтовим „ідеалізмом”, в якому живемо.
Вони не розуміють, чому він не хоче сипати перли перед свинями, адже свині – в погонах!
Я б не торкався вистави, коли б тут йшлося про трупу бродячих комедіянтів. Але ж маємо справу зі столичним Національним театром російської драми. Маємо справу з виставою, яка відкривалася з участю віце-прем’єра України з гуманітарних питань Д. Табачника.
Але головне – попереду. В центрі дійства стоїть фальшивка, виготовлена каґебістами для дискредитації української інтеліґенції. Театр популяризує цю фальшивку як справжній документ, і Стус у їхньому виконанні клює цю падаль.
Чи знає театр, що це фальшивка? Знає: ще в 1993 році за її публікацію суд притягнув газету „Товариш” до відповідальности і змусив опублікувати вибачення.

Різниці між правдою і брехнею, між добром і злом – у них нема. Нижчого морального падіння за нинішнє лицедійство годі уявити.
Навколо імени Василя Стуса завжди щось діється – і відображається в його великому дзеркалі. Що дрібнішим стає світ, то меншим уявляється великий поет. „Демітологізованого” Стуса ставлять поряд з каґебістом. На якомусь дорогому панно в Горлівському музеї Стуса зображують поряд з крутими... Свобода!
Ми творимо своє свято зустрічі з духом поета, завжди високим, завжди ясним, завжди імперативним. За ним йдуть і йтимуть його послідовники.
Видавництво „Смолоскип” нещодавно організувало широку стусівську конференцію за участю десятків науковців і студентів, переважно зі Сходу України. На слова поета співається багато пісень і з’являється щораз більше виконавців. Постійно діє Гуманітарний центр В. Стуса. Випущено книгу матеріялів конференції на 400 стор.
Отже, навколо імени Василя Стуса пожвавлюється духовне життя. Щорічно в цій історичній залі вручаються премії ім. Василя Стуса – за критерієм мистецької вартости, втілення безкомпромісного духу поета, а також активної присутности лавреата в культурному полі. Перед нами сьогодні виступають нові лавреати – Михайло Ткачук, автор десятків документальних фільмів (демонструється фраґмент його останнього фільму „Норильське повстання”). Елеонора Соловей, збирачка і дослідниця творчости поета Володимира Свідзінського та акад. Сергія Єфремова. Третя наша лавреатка – Леся Матвійчук, студентка і артистка Київського університету, що виступає часто в цій залі в жанрі художнього читання, а також в ролях княжни Варвари Рєпніної і Олени Теліги.
Премія ім. В. Стуса орієнтована передусім на молодих. Леся Матвійчук серед них наймолодша.





Леся МАТВІЙЧУК
Світло зірки

Хочу поділитися з Вами переживанням загадки погаслої зірки. Одна з дивних загадок, на які так багатий наш світ, - метафора згаслої зірки. Феномен кожної яскравої зірки у тому, що світло від неї, навіть якщо вона згасла, йде до землі мільярди і мільярди років. Так і деякі люди, продовжують осявати наше життя роками і століттями, навіть якщо ми і не можемо осягнути велич того світла, яке вони подарували сучасникам.
Сьогодні я знову відчуваю світло яскравої зірки. А це зобов’язує. Зобов’язує сміливо і твердо йти по шляху, який вона вказує, та бути гідним і самого шляху, і зірки, яка його освячує. Такою зіркою є для мене Василь Стус.
Доля подарувала мені зустрічі з багатьма зірками, які утворюють справжні сузір’я на моєму небі. І на моєму зоряному небі є люди, які присутні сьогодні у цьому залі, поряд з якими так легко зростати, які не дають мені збитися на манівці, які кожен день знову і знову вчать мене бачити ті зорі навіть „у буденних калюжах на життєвих шляхах”.

Елеонора Соловей
Безцінний досвід духовного самовідновлення

Слово при одержанні премії ім. Василя Стуса за монографію «Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського» (К.: Наукова думка, 2006)
Сполученість і спорідненість імен Свідзінського і Стуса відома й очевидна, принаймні на рівні фактів: Свідзінський – один із найулюбленіших поетів Стуса. Ще бувши загадкою для співвітчизників-сучасників, Свідзінський постав у Стусових «Двох словах читачеві» у приголомшливому на перший погляд оточенні: у трійці Гете – Свідзінський – Рільке. З плином часу, в ході поновного відкриття Свідзінського, стає дедалі очевиднішим, що цей ряд є цілком коректним, що тут немає перебільшення, бо це співмірні величини. Есей Стуса «Зникоме розцвітання», присвячений поезії Свідзінського, але також і взагалі поезії як такій, є неперевершеним зразком осягнення творчої постави митця в контексті філософської проблематики доби – «червоного століття». Саме в цьому есеї особливо виразно бачимо, що Василь Стус ще й мислитель високої потуги. Тому Свідзінський і Стус – головні «герої» моєї давнішої праці «Українська філософська лірика».
Останній розділ так високо оціненої сьогодні книжки, розділ «Історія відсутности й повернення», фіксує деякі специфічні обставини, що поріднили Свідзінського й Стуса ще більше. Йдеться про характерну для українського варіянту «хрущовської відлиги» практику сповільненого, дозованого і вкрай неохочого повернення проскрибованих письменників. Так було із Зеровим, Плужником, Олесем, так було і з Свідзінським. «Недореабілітовані», вони виявилися ніби вдруге репресованими, вже разом із дисидентами-правозахисниками Стусового кола. А те, що під час трусів кадебісти знаходили передруковані на машинці чи переписані від руки поезії Свідзінського, живило неохололу за цілі десятиліття непрязнь системи та «людей системи» до поета-нонконформіста. Тепер нові нонконформісти знаходили в нього безцінний досвід духовного самозбереження й самовідновлення, як мовить Стус – «самоприналежности», внутрішньої рівноваги, резистентности до отруйних ідеологічних випарів.
Глибокою духовною спорідненістю наснажений самий стиль Стусового есею: співпочуванням аж до перевтілення в улюбленого поета. Цитата: «Єдиною реальністю для поета був його внутрішній світ, виболілий по нічних безсоннях. І тоді поетові чуття терпли од крижаного повіву реальности:
Ніч владною рукою
мій осяйний переміняє світ.
Тоді іду блукати в інші луки,
там холодом північної роси
торкаються мене невидні руки,
і з темряви, з Великої розлуки
звучать давно безмовні голоси...»
До цих рядків Стус робить знаменну примітку: «Дивно, як ці вірші були надруковані в... 1940 році – адже за такі вірші стріляли. Але хто знає, як закінчив поет своє життя?». Це можна читати двояко: 1) що, знаючи звичаї, «почерк» системи, котра і його вб’є з холодною жорстокістю, Стус інтуїтивно здогадувався про реальні обставини загибелі Свідзінського; 2) що він таки достеменно знав правду, як знав дуже багато того, що знати заборонялося. У будь-якому з цих варіянтів він наперед гидливо відкидав «примирливу» версію Смолича...
Для мене, як для більшости з нас, Свідзінський почався з радписьменниківського томика 1986 року, укладеного В.Яременком. І це було потрясіння, навіть на тлі тодішніх і наступних навальних відкриттів. Свідзінський зі своїм, як мовить Кость Москалець, «тихим модернізмом» вніс у національну поезію нечувані теми і звучання, створив небувалий стиль, він вражає і вражатиме своєю яскравою незвичайністю і несподіваною сучасністю, залишаючись постаттю самотньою і до кінця нерозгадуваною.
Ще з виходом два роки тому двотомника Свідзінського стало, гадаю, незаперечним, що це першорядна поетична величина, що в українській поезії ХХ ст. це одна з найяскравіших зірок. Книжка «Невпізнаний гість» мала це лише потвердити остаточно. Хотілося так написати її, щоб неуникненність певної нової зміни канону поставала не лише необхідною, а й дуже природною, отже не такою вже й важкою, щоб оскаржити гіркі слова Емануїла Райса, одного з найкращих інтерпретаторів Свідзінського, що «ми, видимо, на такого поета не заслугували». Мине небагато часу і хтось дивуватиметься, як взагалі могло статися, що на тривалий час він «випав» із свідомости співвітчизників, що його вже були навіть просто забули, а потім так довго і важко «пригадували».
Маємо таких боргів ще чимало: так само це діється із нашим усвідомленням доробку видатного художника Юхима Михайліва, з тими ж таки Олександром Мурашком і Володимиром Замирайлом, з видатними українськими філософами, котрі в Російській імперії мусили писати свої твори мовою тодішньої академічної науки, а тепер це достатня підстава, аби їх вважали російськими філософами. Зрештою, і повернення спадщини Сергія Єфремова, справа, до якої я маю честь бути причетною, ще далебі не завершене. Тож, подякувавши за високу відзнаку, скажу, наслідуючи І.М.Дзюбу:
– Працюймо!



















































































Bookmark and Share