Зустрічі творчої молоді України з шістдесятниками та колишніми політв’язнями


Згадує ведуча круглого столу на політологічній частині “Шістдесятники: виклик молодих” Оксана Дащаківська: “Для мене, як і для більшості молоді, зустріч із представниками одного з найталановитіших поколінь нашої історії стала відкриттям могутнього покоління, що зійшло зі сторінок підручників і увійшло до мого життя. Я зрозуміла, що це не вигадані титани думки, літератури, боротьби, це реальні люди, що молодими мріяли, чекали, кохали, прагнули, і головне – боролися. Це люди, що у незвичайних умовах самореалізовувалися і вірили у вищу мету”.
Розмова ж виявилася дуже плідною і цікавою як для шістдесятників, так і для молодих людей. І початок їй задав Микола Леонович, який взяв на себе роль “підбурювача”, з тим, щоб змусити молодь поміркувати над тим, що вже видавалося давно зрозумілим. Шістдесятництво як політичне, культурне, мистецьке явище розглядається сьогодні як складний феномен з властивими йому внутрішніми суперечностями. З одного боку самі шістдесятники обстоюють унікальність і важливість цього явища, з другого представники молодших поколінь роблять спроби критично визначити це явище, як певну традицію, що справляє величезний вплив на подальший культурний розвиток нашого суспільства. Микола спробував представити шістдесятників, як звичайних людей, письменників та художників, твори яких можна розуміти без перечитування біографій авторів. Та кожен розумів, що тоді саме шістдесятництво втратить сенс – адже мистецькі, публіцистичні твори цього часу є частиною життя, боротьби. І це неможливо роз’єднувати. Показовими є слова Осипа Зінкевича, що допомагав у перевезенні та розповсюдженні самвидавних матеріалів дисидентів: “Ми вирішили, що все, що було передано нам, треба друкувати, незважаючи на художній рівень поданих матеріалів”. Сам факт роботи є актом боротьби на грані, що заслуговує уваги.
Унікальним явищем політологічної й мистецької частин цьогорічного Ірпеня стала виїзна експозиція Музею шістдесятництва та Музею українського самвидаву, яку було доповнено табірними речами Василя Овсієнка. Перед нашими очима постало сотні облич, що ціною власного життя, власного майбутнього боролися з несправедливістю. Микола Плахотнюк, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Юрій Бадзьо, Василь Овсієнко розповідали про те, що довелося пережити цим людям. І ще раз підтвердилася теза, що людська пам’ять зберігає лише добрі спогади. Більше говорилося про досягнення, цікаві вечори та інтелектуальні дискусії, менше – про покарання та ув’язнення.
На мистецькій же частині хотілося поговорити про вічне – про самвидав, про форми й причини його існування та про багато інших речей з підцензурної творчості, що цікавить багатьох. 6 травня 2004 р. відбулася зустріч людей, навіть представників різних історичних епох на семінарі “Форма існування контркультури (самвидав)”, ведучим якого був Олесь Обертас. Як і на політологічній частині організатори намагалися унаочнити епоху 1960-х років через фотографії, табірні речі. Саме тому семінар розпочався з виставки. Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, зробив своєрідний екскурс в історію дисидентського руху, проілюструвавши розповідь численними фотографіями правозахисників, шістдесятників, дисидентів та місць ув’язнення. Властиво, розвивалася бесіда у річищі “від сьогодні до колись”. Від молоді виступали Олесь Обертас, Юрій Шеляженко, Артем Захарченко, Ксенія Харченко, Вахтанг Кіпіані, Богдан Стороха. Від запрошених гостей – Михайлина Коцюбинська, Лесь Танюк, Микола Горбаль, Людмила Семикіна, Олексій Зарецький, Дмитро Стус, Василь Овсієнко.
Як зауважив Олесь Обертас, “явище самвидаву є вічним і виникає у кожній культурі за будь-яких часів, як реакція на пресинг, на тиск з боку влади”. Митці шукають щось на кшталт протидії, тобто таким чином створюють контр(суб)культуру. Те, що робили “люди, які пишуть”, у 1960-х – 1980-х роках, набуло назви “самвидав” і оформилося у певну потужну підпільно-напівлегальну течію, своєрідний орган Руху опору. Власне кажучи, сам Рух опору існував тому, що ці люди міцно трималися за руки. Михайлина Коцюбинська наводила численні приклади взаємодопомоги, що її надавали одне одному родичі ув’язнених, передаючи вісточки, передачі, опікуючися рідними чужих, котрі за тих умов ставали своїми.
Поступово визначення самвидаву російського дисидента Володимира Буковського – “сам пишу, сам друкую, сам розповсюджую, і сам сиджу за це у в’язниці” – стало неактуальним. Проте самвидав як певний вид діяльності, що бере початок від наскельних малюнків, просто не міг припинити свого існування. Наступним етапом його розвитку став етап так званої “неформальної преси” 1989–1991 років, про що надзвичайно цікаво та докладно розповів відомий журналіст та дослідник-колекціонер газетної періодики, самвидаву та неформальних видань Вахтанг Кіпіані. Політичні події тих років змушували балансувати на межі дозволеного і допоки недозволеного, відчувати цю межу і “переходити за обмежувальну лінію”. Своєрідною ілюстрацією цього періоду і частково попереднього була насичена прикладами доповідь Вахтанга Кіпіані. Він демонстрував певну дещицю зі своєї колекції, що загалом налічує понад 12300 назв. Наразі Вахтанг Кіпіані готує до друку каталог видань та монографію про неформальну пресу 1989–1991 років.
Приблизно у другій половині 1990-х років “старий самвидав”, побувши трохи “неформалом”, дещо трансформувався та перетворився на явище, котре має неофіційно-неформальну назву “новий самвидав”. Це видання здебільшого мистецького спрямування (художні, літературні), сенс яких полягає більше в самовираженні, а фінансово виходить майже “дешево і сердито”: у Житомирі Богдан Горобчук з мистецької гільдії “Неабищо” за 15 грн. на різографі робив 200 копій свого самвидавного аркуша-буклета.
На семінарі Артем Захарченко та Юрій Шеляженко презентували свій новий самвидавний проект “Літачок” за назвою, суттю і формою. Рух у масах пожвавився, коли, попередньо пояснивши, як, користуючись спеціальною інструкцією, аркушик паперу перетворити на літачок, Артем почав пускати косячки літачків до зали.
Як і “Старий самвидав”, “Новий самвидав”, як правило, є надбанням певного гурту людей, про нього знають лише долучені, що відразу стають посвяченими. Чесно кажучи, “новий самвидав”, що витримав кілька(надцять) чисел, – то просто зубри. Можливо, колись класифікують твори сучасних “юних самвидавників”, спишуть томи біографій, може, і він переросте у щось більше, у ті ж таки копірайти, про які й зараз хто не мріє... Доповідачі семінару “Форма існування контркультури (самвидав)”, напевно, відповіли би так само. Старші відзначали трансформацію поняття “самвидав” у свідомості й у часі. Узагалі відбулася певна трансформація часу: він став швидшим.


Приємним завершенням молодіжних конференцій з дисиденства та самвидаву стало (чи не вперше!) прослуховування “Живого голосу” Василя Стуса, який читає власні вірші, що з’явився на CD, та презентація книги Василя Стуса “Палімпсест”, проведена Дмитром Стусом.

Олесь Обертас












Bookmark and Share