ЖАНР ПОЛІТИЧНОГО ДОНОСУ ЖИВИЙ


Мені зателефонувала Олена Мариничева, журналіст і перекладач з української на російську творів Оксани Забужко, Марії Матіос та інших сучасних авторів. Вона першою знайшла на безкрайніх просторах Інтернету чудове послання: анонімний лист на сайті “мєстних”, адресований керівникам культури Москви. Обурившись його змістом, вона закликала мене не звертати на нього ніякої уваги та ніяк не реагувати. Однак, згадавши, що за першою освітою я педагог, все ж таки захотілося провести невеликий заочний урок по абетці бібліотечної справи для його неназваних авторів, що виступають від імені молодих «патріотів», а заодно представити громадськості свою точку зору. Російський політолог Андрій Окара, щоправда, порадив подати на «мєстних» заяву до суду - за наклеп і образи. Не стану цього робити - як відомо, за подібні «політичні» заяви й пасквілі у нас, на жаль, не судять.
Скористаюся краще порадою мого покійного Вчителя Олександра Руденка-Десняка, відомого російського та українського публіциста, і постараюся сам скласти щось напівіронічне-напівдидактичне. Шкода тільки, що майже за двадцять років нашого знайомства та дружби з ним, мені вдалося взяти у Майстра зовсім мало уроків... І в нього часу не було, і я зайнятий був - разом із друзями відтворював українську бібліотеку в Москві, ліквідовану тоталітарним режимом у 1938 році, разом із ще 16 національними бібліотеками.
Аналізований матеріал за жанром – політичний донос, витриманий у кращих традиціях кінця 1960-х, а, якщо вже бути зовсім точним - 1937 року з посиланнями на “інформаторів”, з висловлюваннями типу «непримиренні вороги Росії», «націоналістична література та пропагандистські акції антиросійського характеру», «відверто «оранжеві націоналісти», «антиросійські погляди» і вимогами «очиститися від купки(!) націоналістів».
Абсолютно бездоказово, без будь-якого розуміння призначення та ролі бібліотек у суспільстві - покликаних забезпечити доступ читача до різноманітної інформації, у цьому випадку про Україну, її історію та культуру, зокрема українською та російською мовами, анонімні автори з неприкритою тенденційністю підтасовують і перебріхують факти, тим самим намагаючись маніпулювати свідомістю людей, що читають цей текст.
Очевидно, невтямки їм, що відповідно до Закону Російської Федерації «Про бібліотечну справу» бібліотеки повинні у своїй діяльності відбивати сформоване в суспільстві ідеологічне та політичне різноманіття. У цьому сенсі в Бібліотеці української літератури, особливо в частині політологічної та історичної літератури, як і в будь-який іншій російській бібліотеці, представлені як нові роботи, що відбивають сучасні, іноді діаметрально протилежні підходи до проблем, так і книги минулих років, у тому числі й радянського періоду. Показовим є, наприклад, література про «помаранчеву революцію» - у Бібліотеці є книги і роботи, видані в Україні та Росії, де події 2004-го року оцінюються вкрай негативно, а є й такі, де “помаранчева революція” представляється як підбадьорюючий факт у демократичному розвитку України. Історія й майбутнє (а ніяк не «мєстниє»!) розсудять, яка точка зору справедлива.
Згаданий російський закон, до речі, не допускає державної або іншої цензури, що обмежує право користувачів бібліотек на вільний доступ до бібліотечних фондів.
При цьому необхідно враховувати, що в минулому складні, неоднозначні, а часом і трагічні події в історії України або взагалі замовчувалися, або висвітлювалися тенденційно. Не є дивним і інтерес читачів, як українців, так і росіян, людей інших національностей до цих проблем. Наявні зараз документи фонду дозволяють Бібліотеці, не нав'язуючи ніяких точок зору, показати різномаїття та плюралізм підходів до їхнього вивчення. Наприклад, загальновизнаним уже є факт широкомасштабного голоду не тільки в Україні, але в деяких областях Росії, Казахстані в 1932-33 роках; в 2006 році вперше із благословення Московського Патріархату у великих містах Росії відбулися панахиди за безневинно загиблими від голоду в Україні. У бібліотеці широко представлені різні точки зору у роботах російських і українських авторів по цій темі, збірники документів.
Таким чином, Бібліотека української літератури протягом майже 20 років намагається якоюсь мірою заповнити інформаційний вакуум, що утворився в Росії після розпаду колишнього СРСР, літературою, аудіовізуальними матеріалами, виданими в Україні. Це єдина така бібліотека на території Росії. Більше того, Бібліотека української літератури в Москві - це, по суті, єдина в Росії спеціалізована державна установа культури, покликана задовольняти інформаційні, освітні, культурні потреби українців, що мешкають тут.
І, природно, при проведенні культурно-просвітницької роботи особлива увага приділяється видатним особистостям української історії та культури, російсько-українській культурній взаємодії. Це легко побачити по планах роботи, що публікуються – було б бажання дивитися їх і приходити в бібліотеку. При цьому ніякі політичні акції в бібліотеці взагалі не проводяться («мєстниє» про такі «акції» пишуть уже не вперше – і ніколи конкретно, і завжди, що називається, діючи з-за рогу). Адже ні на бібліотечних заходах, ні в читальному залі вони ніяк себе не проявляють. Але ж у відкритому діалозі зі співробітниками бібліотеки, представниками читацької громадськості ініціатори кількаразових атак на бібліотеку могли б одержати вичерпні відповіді на свої питання, якби, звичайно, вони були дійсно стурбовані проблемами бібліотечними, а не переслідували іншу мету.
Кілька зауважень по окремих фактах звернення - сумбурним і криводзеркально поданим - немов у кімнату сміху попадаєш: чи то інформатори у «мєстних» некваліфіковані, чи навпаки - класика вибраного жанру вимагає - небагато правди та побільше брехні, а краще все перемішати в густий кисіль.
Особисто я йменуюся в листі “непримиренним ворогом Росії” і “нечистоплотним екстремістом” з “відверто антиросійськими поглядами” (очевидно «мєстниє» володіють талантом просвічувати свідомість).
Шановні молоді друзі! У бібліотеці я завідую відділом російської україніки. Можливо, для вас «україністика» і «україніка» - одне й теж, а може, вада освіти взагалі не дозволяє зрозуміти значення цих слів. Поясню: україністика, або українознавство – це система наукових досліджень про Україну, її культуру, історію, українську мову. А російська україніка – у контексті, що застосовується до бібліотеки – зібрання документів, тобто книг, брошур, періодичних видань, аудіовізуальних та інших матеріалів, що відносяться до збереження та розвитку української культури в Росії, діяльності національно-культурних громадських об'єднань (термін аналогічний терміну «россіка»). Інакше кажучи, це спеціальний бібліотечний фонд (залишаю без коментарів маревну та сміховинну сентенцію анонімників, що я - фактичний керівник (!) московського осередку «Конґресу українських націоналістів». Добре б довідатися адресу й одержати список цього осередку). До речі, не є я також і заступником голови Федеральної національно-культурної автономії українців Росії.
Для повного задоволення цікавості авторів повідомлю й те, що ніхто не представляв мене до присвоєння звання «заслужений діяч (правильно: працівник) культури України». У 2006 році я був нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, підписаною прем'єр-міністром В. Януковичем, за велику та багаторічну роботу зі створення Бібліотеки української літератури в Москві.
Далі. Непогано було б вам, перед тим як написати звернення, вивчити хоча б ази бібліотечної справи. Я не закуповую ніякої літератури й тим більше одноосібно не визначаю, кому й що потрібно читати. Кошти, що виділяються на комплектування фондів, витрачаються відповідно до законодавства Російської Федерації. Зокрема, всі списки на придбання книг у встановленому порядку узгоджуються з керівними органами культури, Комітетом з культури міста Москви та візуються ними. Така ж процедура була проведена в останньому кварталі попереднього, і в першому кварталі нинішнього року. Можете спрямувати всі свої претензії до урядовців, що підписували списки, які вам дуже не подобаються. (До речі, ці списки, тобто електронний каталог бібліотеки, вже протягом 14 років доступні в Інтернеті, і ніякого секрету в них немає).
Підвели вас і ваші «однодумці» з руху «Наши», якщо, звичайно, ви пишете правду. Ніхто мене в Брянську не затримував і обвинувачень у порушенні правил ввезення товарів у Російську Федерацію не пред'являв. Можливо ви вважаєте націоналістичними сім книг класика української літератури Олеся Гончара, подарованих бібліотеці вдовою письменника (інших у мене не було)? Митники ретельно їх оглянули й не взяли (напевно, виявилися начитанішими за вас, хлопці!). Вилучили для експертизи відеодиски із записами російських і українських фільмів і культурологічних програм, флеш-карти з електронним каталогом і базами даних бібліотеки, що належать особисто мені. Перебувають вони зовсім не в транспортній прокуратурі, а у філії експертної служби митниці в Брянську. Дочекаємося результатів її роботи - чи визнають «антиросійськими», за вашою термінологією, «Карнавальну ніч» з українськими субтитрами або документальні фільми телеканала «Глас» про релігійних діячів - подивимося (хоча, звичайно, описаний інцидент був явною провокацією - довелося перервати поїздку на 5 годин).
Розповім вам також про деякі книги, що згадуються у вашому зверненні - не сумніваюся, що ви їх не тільки не читали, але й в очі не бачили. «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія» - наукове видання, підготовлене академічним видавництвом «Наукова думка» та Інститутом історії України НАН України, що відбиває точку зору сучасної історіографії. «Полтавська Петлюріана» - збірники матеріалів наукових конференцій, підготовлені працівниками архівів і музеїв Полтави, в яких міститься інформація, що не публікувалася в радянський час. До речі, памфлет Симона Петлюри, про який згадується у зверненні, звичайно, пам'ятник епохи громадянської війни - перебуває в бібліотеці ще з початку 1990-х років. Книга «Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950-х років» розповідає про нелегку долю незаконно репресованих жінок, що боролись за волю України. Не дуже давно, до речі, на території Росії, в Карелії, в урочищі Сандармох, на місці масових розстрілів українців з ініціативи українських громадських організацій і за підтримкою органів державної влади республіки, російської громадськості встановлений пам'ятний хрест. Про цю подію в Петрозаводську видана книга, презентація якої також відбулася в бібліотеці.
У цілому появу документу без підпису, представленого авторами як звернення «мєстних», можна розглядати в ряду незрозумілих (або навпаки – добре зрозумілих?) ні співробітникам, ні читачам, ні громадськості акцій, спрямованих на створення нестерпних умов для роботи Бібліотеки української літератури в Москві, з великим трудом відтвореної завдяки зусиллям українських громадських організацій та російських ентузіастів книги. У зв'язку із цим бажано почути нарешті виразну реакцію на події, що відбуваються, зі сторони органів влади Росії та Москви.


Юрій Кононенко,
завідувач відділу російської україніки
Бібліотеки української літератури в Москві,
перший заступник голови Об'єднання українців Росії
25 травня 2007 р.






















Bookmark and Share