«Тотем» вирішив розширити коло співпраці


Херсон у гостях у Пряшева

Коли молодий соціолог iз Херсона Микола Гоманюк вирішив розширити коло співпраці Центру молодіжних ініціатив «Тотем» від двосторонніх (польсько-українських) відносин до тристоронніх, залучивши словацьку сторону, виявилося, що цей тристоронній пакет, поданий до Вишеградського фонду, є єдиним в Україні, отже, безальтернативним. Полягав він в обміні досвідом молодих громадських організацій, у презентації культури національних меншин свого регіону. Поляки представляли сліди єврейської культури на Люблінщині, словаки — діяльність українсько-русинської громади на Пряшівщині, а херсонці запланували показати, як можна презентувати спадщину єдиного в Україні шведського села, а також здобуток німецької, польської та єврейської спільнот обласного центру.



Русини зi Словаччини, українці з Херсона
Днями завершився другий етап проекту, в рамках якого херсонська делегація відвідала Словаччину (перший відбувся напередодні, коли свої здобутки показували люблінці, а третій заплановано на липень, тоді поляки і словаки завітають на південь України). Завдання перед стороною, що приймала, а нею стала Координаційна рада молодіжних організацій Пряшівського краю, стояло нелегке: показати способи культурницької роботи представників української і русинської меншини на Словаччині, різницю в методах і можливостях цих двох «антагоністичних» сторін. Також ішлося й про контекст мультикультурності Пряшівщини, на тлі якого русини-українці виглядають лише однією з частин мозаїки: самі словаки ще поділяються конфесійно на римо- і греко-католиків, а також євангелістів; сильними залишаються позиції мадярської меншини, невпинно наростає проблема ромської людності на сході Словаччини. Ускладнювалося завдання ще й тим, що люди з південно-східного регіону, нехай навіть освічені й інтелігентні, все ж далекі від внутрішніх проблем нашої діаспори у Словаччині, на відміну від тих же закарпатців. З іншого боку, представники русинського руху не поводилися з нами так напружено, як то трапляється в спілкуванні з місцевими «свідомими українцями», ми для них були «туристи».

Асиміляція через українізацію
Якщо з презентацією єврейської культури в Любліні чи німецької у Херсоні можуть виникнути проблеми, оскільки населення було або знищене, або депортоване, на Словаччині проблемою є «розгледіти» існуючу і все ще живу культуру українців Пряшівщини. Якщо сказати, що головними причинами асиміляції є українізація і діяльність греко-католицької церкви, здивуванню не буде меж. Проте на Пряшівщині так і сталося. Українізація проводилася наприкінці 1940-х — початку 1950-х років, коли українство асоціювалося із комуністами, які принесли цю ідею на південні схили Бескиду. Крiм цього, Пряшівщина безпосередньо прилягає до своєї сестри Лемківщини, звідки північних лемків було вигнано тільки за те, що говорили руським діалектом і ходили до руської церкви. Голова Координаційної ради Любош Марцінек говорить: «Я сам русин по маминій лiнiї, і коли я говорю зі своїми родичами, чому вони не записуються русинами, вони відповідають, що тоді б їх усіх переселили в Україну. Але чому вони тоді нарікають на угорську громаду, котра має все — культурну автономію, власну партію, врешті університет. Хто в Словаччині щось дасть русинам, коли вони записуватимуться словаками?».

Тут варто згадати про роль греко-католицької церкви. На відміну від польсько-лемківського прикордоння, котре було до виселень надзвичайно чітким (римо-католицьке село межувало з греко-католицьким, і все було зрозуміло: у першому живуть поляки, у другому — лемки), на Словаччині завдяки більшій спорідненості словацької мови і південно-лемківського діалекту (ніж то можна сказати про польську мову), унія поширилася й на автохтонів-словаків — шаришан, земплінців і жителів Спишу. В якийсь момент уніатів-словаків стало більше, ніж русинів, і політика місцевої церкви переорієнтувалася саме на перших і пришвидшила шляхом словацізації процес об'єднання церкви, до того національно поділеної. Водночас для церкви в період її відродження в часи Празької весни було вигідніше позиціонувати себе зі словаками, як державницьким народом, ніж з українцями. Незрозуміло, але тепер, коли немає загрози ліквідації церкви, чим керується пряшівський єпископ Ян Бабяк, якщо ліквідує останні богослужiння старослов'янською, виживає зі Словаччини останніх східно-орієнтованих монахів-василіян братів Йосафата і Андрія Тимковичів. У посвячених ним книгах про дерев'яні церкви («костолікі») Пряшівщини немає ані слова про їхнє східне походження, а лише — що то є виняткова цінність Північно-Східної Словаччини. Ця ситуація була для херсонців новою, тому вчилися і розуміли часом по-своєму, крізь призму емоцій.

Мистецтво захисту
Першого дня відвідали терени серединної Пряшівщини — Свидник і околиці. Дерев'яні церкви, останні свідоцтва архітектурної культури давніх русинів, радують око. Ми побачили три церкви — у Ладомировій, у Крайньому Чорному, і в скансені (музеї просто неба) Свидника — копію церкви з Нової Полянки, знищеної під час війни. Це лемківський тип церкви, характерний поєднанням дзвіниці з основним корпусом храму. У порівнянні з польською частиною Лемківщини вражає кількість зруйнованих церков під час проходження фронту (а не внаслідок міжнаціонального конфлікту, як у Польщі, чи «військового атеїзму», як у СРСР). Сьогодні церкви зберігаються завдяки окремим особам з політичного чи культурного бомонду країни, які опікуються якоюсь із дерев'яних церков на Східній Словаччині. Коли за храмом слідкує або ж міністр, або ж відомий в краї актор чи суспільний діяч, справа збереження набуває зовсім інших ознак — ктиторства, забутого у «комуні» Східної Європи.

В Україні щороку чуємо про пожежі церков, або ж про кричущу «опіку» над старовинними церквами: заміну гонти бляхою, обнесення корпусу церкви залізо-пластиком, або ж фарбування давнього дерева в ядучо-жовтий чи зелений колiр. Отож згодився б досвід словацьких колег. У них також, як і в нас, власником храмів є громада, однак кожен знає, що церква приваблює туристів, тому експериментувати з нею краще в рамках дозволеного. Останнім часом, з відкриттям кордону між країнами ЄС, а в даному випадку між Словаччиною і Польщею, з'являється все більше розробок туристичних шляхів, путівників, котрі включають дерев'яні святині на обох схилах Бескиду.

Українці поки що не можуть дозволити собі задоволення перетинати кордон за кордоном, щоб побачити нашу ж таки культуру за межами держави, але могли б створити контекст присутності нашої спадщини у карпатському трикутнику. Чому наші західні сусіди можуть випускати яскраві та змістовні фотоальбоми, туристичні путівники про українські дерев'яні перлини, заробляти на них, а ми не можемо своєму народу навіть здалеку їх показати, розповісти про їхнє існування? Для прикладу: у Польщі в одному з видавництв вийшла ціла серія альбомів про церкви: Надсяння, Бещад (Західна Бойківщина), Східної Лемківщини, Горлицької землі і Новосондеччини. В Україні поки що вийшли кілька книг Василя Слободяна про церкви Перемиської єпархії і Холмщини, але вони призначені радше для науковців і тих поціновувачів, кому не шкода викласти близько 100 гривень за примірник. Книга про храми Закерзоння «Церква в руїні», видана в західній діаспорі, на чорному ринку коштує 250 гривень. Доступніших українських видань поки що немає.

Кому заплатять за меншину?
Окрім церков, Свидник може похвалитися Музеєм української культури, який має надзвичайно багаті експозиції старожитностей Пряшівщини, іконопису, мистецтва південних лемків, літератури. Навколо музею сьогодні вирує конфлікт: представники русинських організацій вважають, що музей має належати їм. «То музей русинської культури, а не української», — переконує наш провідник Любош. Ніхто, напевно, не заперечував би, що так, русинської культури, однак в умовах, коли в країні українців і русинiв вважають цілком окремими народами, назва музею відображає принципову належність до тих чи інших. Наразі словацька влада намагається залити «вогнище», створивши альтернативний музей для русинів у Пряшеві, але самі русини цим не задоволені. І тут підходимо до проблеми, котру в Україні інакше ніж провокацією і сепаратизмом не називають, — офіційної підтримки словаками прагнень русинів до самовизначення. Русини намагаються поширити межі свого народу на польських лемків і на закарпатців, словакам вигідно, щоб русини були суто їхньою цікавинкою, такими собі місцевими індіанцями з гір. Це щось у стилі конкуренції окремих держав ЄС за певні бренди на спільному ринку: якби, наприклад, Україна раптом увійшла до Євросоюзу і захотіла продавати гуцульську бринзу, їй би ніхто не дозволив, оскільки такий товар уже закріплений як національний продукт Словаччини. Тому Польщі вигідно доводити, що народ лемки живе тільки в них, а Словаччині вигідно, що русини — це суто їхня національна меншина, під яку в Брюсселі можна вибивати чималі кошти. Хто там буде розслідувати, що між лемками і русинами відмінності мінімальні! Але якщо тих й інших назвати українцями, грошей ніхто не дасть, хіба Україна (а це вже фантастика). Мінкультуризм України влаштовує хіба що разове вливання на фестиваль у Свиднику.

Не боятися бути з іншим
Пряшівщину мала б затопити лавина української активності, підтримка різних проявів і українського, і русинського національного життя. Ніде правди діти, акції молодого русинського руху більш креативні, модні і багатолюдні. Коли до Пряшева приїхав театр із Праги зі спектаклем на основі русинських емігрантських пісень, режисер почувався незвично, коли сказав: «А цю пісню ми взяли від академіка Миколи Мушинки, вона з українського села». Усі попередні і наступні мали бути з «русинських» сіл. Де є межа поміж «українським» і «русинським» селом, якщо більшість усе одно записується словаками, — не знає ніхто. Тому тактовна присутність України потрібна і тим, й іншим. Приміром, під час відвідин спектаклю у пряшівському Театрі Олександра Духновича, котрий ішов кодифікованою на Словаччині русинською, виконавчий директор «Тотему» Олена Афанасьєва зауважила кілька непоганих режисерських розв'язок, котрі демонстрував провінційний театр. Важко уявити, що Україна запросить DAD (так звучить скорочення від словацької назви театру) на гастролі, зважаючи на свідомий перехід більшості акторів і режисерів на русинські позиції і прибирання з назви слова «український». А годилося б. Що б ви сказали, коли б вам запропонували переглянути виставу «Ідіот» за Достоєвським по-русинськи. Очевидно, не відмовилися б. Так і на Пряшівщині: до DADу ходить невелика, але стало втішена частина українсько-русинської громади. Мати свій театр для меншини престижно.

Цікаву роль у житті національних меншин відіграють молодіжні релігійні органiзацiї. Хоч і не можна прямо стверджувати, що євангеліки — промадярськи налаштовані, греко-католики — проукраїнськи, а православні — прорусинськи, відчуття після спілкування з певними представниками виникають саме такі. Херсонська делегація обійшла в Пряшеві всі традиційні для міста церкви. Враження такі: релігійне життя об'єднує молодь навколо інших, ніж тепер панують у нас на батьківщині, цінностей. Плюсом Пряшева є також те, що молодіжні спiлки активно співпрацюють, часом незважаючи на більш радикальну позицію своїх духовних наставників. Організовують спільні зустрічі, не обов'язково під гаслом екуменізму, а, приміром, з метою ознайомлення з культурою і традиціями один одного. На півдні України, де національний склад надзвичайно строкатий, такий досвід був би корисний не тільки для самих меншин, а й загалом для неурядових організацій. «Тотем» співпрацює з кількома релігійними об'єднаннями в Херсоні, однак поєднавчого чинника досі не випрацювано, хоч особливо потрібними стали б зустрічі молоді з двох православних патріархатів.

Прикладів для запозичень є доволі. Треба мати свідомість того, що будь-які зміни у стереотипах, способі сприйняття іншості відбуваються надзвичайно повільно, під впливом багатьох дрібних факторів. Головне — не боятися говорити з іншим, зустрічатися і спільно щось робити.

Роман КАБАЧІЙ, Україна молода






























Bookmark and Share