ПЛАСТична операцiя зi змiни свiтогляду української молодi триває от уже 95 рокiв


Звичайно, не всім подобаються деякі моменти практичного пластування. Ночуючи в наметах протягом 12 дощових днів, можна застудитися на все життя; послизнувшись на карпатському перевалі, зламати руку або ногу; не всі члени пластового проводу є компетентними у гартуванні ще несформованих тіл та душ, а деякі обов'язкові пластові вимоги у XXI столітті є недоречними. Втім, мабуть, ніхто не заперечуватиме, що найчастіше саме колишні чи теперішні вихованці Пласту займають у майбутньому керівні посади, мають різнобічно сформований світогляд, друзів на все життя та у багатьох країнах. Одночасно дійсними чи колишніми учасниками НСОУ «Пласт» є і шестирічні діти-новачки, і поважні пластуни-сеньйори, і неординарні тінейджери — майбутні чи теперішні студенти європейських університетів, медики чи політологи, директори туристичних фірм та кореспонденти «УМ», активні, патріотичні, «цвіт України та краса».

«УМ» вирішила не переповідати зашкарублі дати чи публікувати сухі вітальні фрази, а поспілкуватися з активними пластунами, які відроджували організацію, привели в неї своїх дітей і продовжують жертвувати на виховання нових поколінь вільний час.



«Мені Пласт допоміг зрозуміти своїх дітей»
Заступник голови Крайової пластової ради, старшопластун куреня «Вовкулаки» В'ячеслав Стебницький: «Пластом я зацікавився ще наприкінці 80-х. Батьки показали мені переховуваний пластовий часопис «Молоде життя» за 1922 рік. Через якийсь час я подзвонив у Шевченківську адміністрацію Львова, де допомогли з телефоном виховника куреня імені Степана Бандери. Але виявилося, що моєму 5-річному синові Роману пластувати ще було зарано, тому виховники запропонували мені пластувати разом із дитиною. Згідно з пластовими вимогами, діти можуть жити в наметах лише з 12 років, тому я написав розписку, щоб узяти його в наш перший курінний табір. Пригадую, майже всю свою першу мандрівку на 65 км він пройшов пішки і навіть не плакав! Потім ще отримав нагороду за витривалість — думаю, вона і стала стимулом для Романа у майбутньому. А зараз сину вже 22, він став старшопластуном та виховує наступне покоління у курені ім. Степана Бандери. Доньці Дарині зараз 16, вона — учасниця куреня ім. Марії Заньковецької. Із Пластом вона познайомилася в 3 роки, коли приїхала на табір у гори і ночувала з братом в одному наметі.

Зважаючи на мій вік, спочатку було дуже важко вникнути в правила цієї організації. Скажу відверто: пластування навіть дуже заважало. Крім того, тоді суспільство не розуміло місце і призначення Пласту як організації майбутнього. В нашій родині, наприклад, мало хто розумів моє захоплення. Але коли родичі побачили, який колосальний вплив має причетність до організації на сина, як він росте і змінюється в ній, стає самостійним, усі сумніви та запитання відпали. І я дякую дружині, яка витримала мою відсутність унаслідок постійної зайнятості. Адже у 92-му я уже склав присягу, став виховником, у 95-му — головою організації, і за два роки в пластових справах був у 7 країнах світу. До речі, дружина (за фахом — модельєр) і допомагала нашому куреню у підготовці до поїздки в Німеччину — шила однострої для 30 дітей.

Мені Пласт допоміг зрозуміти своїх дітей: якщо не рахуєшся з їхньою індивідуальністю, можеш втратити. А у цій організації діти стають самостійними. Вони приходять сюди, зацікавившись романтикою подорожей, але Пласт — це не туризм. Гори — це засіб для досягнення основної мети: життя в ім'я батьківщини, не вмирати, а жити заради неї. І в 6, і в 12 років людина живе, виконує якісь завдання — все це в ім'я батьківщини. Ми прививаємо любов до неї з допомогою ватри, зустрічей, знайомств... В пережитих разом мандрівках та таборах викристалізовується специфічна пластова дружба, зацікавлення — це залишається на все життя. От, наприклад, минулого року під час перебування в Німеччині зі мною трапився випадок, який дуже здивував. Я пошкодив ногу, і за день пластуни згуртувалися, швидко і безкоштовно (а ми знаємо, скільки коштують послуги медиків за кордоном) відвезли в лікарню, щодня дзвонили, цікавилися моїм станом після операції, кажучи, що це для них не труднощі, а обов'язок. Ця ситуація стала для мене відкриттям, особливо в світлі нашого ставлення до людей Заходу.

А моїм улюбленим моментом на таборовому пластуванні є зустріч сходу сонця на вершині. Коли тільки з'являються перші промені, фарби гір змінюються, виникає ілюзія, наче все довкола рухається. Мені тоді здається, що я відкриваю двері у щось незнайоме. Схоже відчуття полегшення отримують люди, виходячи з церкви — заряд оптимізму для нових звершень. В такі моменти мені хочеться пластувати все життя!»



«Сьогодні теж знайдуться люди, які захочуть отримати від життя більше»
Олександр Положинський, почесний пластун із 2005 року: «Я намагаюся співпрацювати з багатьма патріотичними молодіжними організаціями: Спілкою української молоді, Національним альянсом і, звичайно, Пластом, який мені видається найактивнішим та найчисленнішим. Якби ця організація існувала років 20 тому, сам би став її учасником, а так тоді був лише комсомольцем. Думаю, сьогодні Пласт — це те, чого не вистачає Україні: національно-патріотичне виховання молоді — це також цікаво, участь в організації гартує, дає багато практичних навичок, які в житті точно не завадять. Гурт «Тартак» виступав на двох пластових змаганнях «Орликіадах», а я іноді приїжджаю в гості до пластунів на табори, був уже на п’яти. Жив із учасниками в наметах на таборі «Легіон», який організовує курінь «Орден залізної остроги». Був свідком їхніх змагань, гутірок (начитка матеріалу з одночасним практичним застосуванням. — Авт.), деякі з них і сам проводив, побачив, що участь у Пласті допомагає розвиватися особистості — тут є багато моментів, яких мені не вистачало, коли був піонером, саме отакої практики, адже у нас усе було формальнішим.

Я от зараз читаю книжку, в якій написано, що для правильних людей, які не хочуть стати частиною системи нав'язуваного світу, не завадить щось навчитися робити своїми руками. І не так уже важливо, будуватимеш ти, здавалося б, непотрібну посеред поля браму-вхід до наметового табору, важливо, що ти САМ ЩОСЬ робитимеш. Крім самоствердження тут є, наприклад, екологічний момент: живучи на природі, ти не рубаєш живі дерева, використовуєш уже сухі, а після таборування прибираєш сліди своєї життєдіяльності.

У XXI столітті не варто забувати про своє коріння, жити в гармонії зі світом, який нас оточує. Сьогодні теж знайдуться люди, які захочуть відійти від стандартного відпочинку п'янки-гульки, отримати від життя більше, прожити його цікавіше, з користю».



«Пласт — це велика гра»
Олександр Поляков, старшопластун, курінь «Лісові Чорти», зв'язковий куреня ім. Івана Сірка: «До Пласту я потрапив у 13 років, з 90-го року, коли набиралися перші гуртки. Пригадую, рік перед тим ми у школі показово зняли піонерські краватки. І брат мого однокласника саме створював гурток. «Це щось цікавіше за піонерів», — сказав він нам і ми спробували. Нас зацікавив неформальний підхід, добровільність. Коли ти дістаєш знання через спілкування в групі, обговорюєш теми, яких у школі немає. Наприклад, на той час це була історія України, яку ми в школі не вчили, чи невідомий Шевченко. Або ти ні з того, ні з сього вдягаєш на плечі рюкзак і йдеш у Карпати. Цей момент мандрів дуже важливий, вони згуртовують, у колі друзів гарно вчити нові пісні: і народні, і суто пластові. Чи отримувати нові знання, припустімо, набуті на таких таборах навички я неодноразово застосовував у господарстві. Можливо, у XXI столітті деякі з них застаріли, але важливим є командний дух, який гартується під час таборування чи теренової гри, коли шестеро людей у команді роблять свою справу для досягнення спільного результату. Що зараз вчать на всеможливих тренінгах та семінарах? Як бути лідером та виховати корпоративний дух, який, відомо, підносить будь-яку фірму на вершини капіталістичного бізнесу. А в Пласті вже з дитинства пропонують можливість стати лідером, самовиразитися. У нас є таке мотто: Пласт — це велика гра. В неї ти бавишся все життя. Це така собі українська мафія, банда людей, які досягли чогось у житті».

Христина Полякова, старшопластунка, курінь «Одержимі»: «Мій тато був у театральній трупі й багато ходив по горах. Маленькою я часто слухала його розповіді про карпатські мандрівки, ніч, ватри, друзів, пісні, намети... Я і сама відчула цю романтику, коли стала пластункою у 96-му році. Звичайно, потім також зрозуміла, що Пласт — не тільки життя на природі, а й виховання лідерських якостей, формування особистості. Участь у цій організації мені дала можливість самореалізуватися. З гордістю можу сказати, коли займалася ділянкою фінансів, ми зробили євроремонт у приміщенні, подбали про інтернет-забезпечення, оформили юридичні договори. А коли я тільки починала пластування в курені ім. Ольги Басараб, у ньому було п'ятеро осіб. Зараз це 50 дівчат-учасниць: розумниці, у гарних одностроях, з активною життєвою позицією. Ви собі не уявляєте, як приємно дивитися на них і усвідомлювати, що вони стали такими під твоїм керівництвом, що вони — оте наступне покоління, яке виховає таких самих.

У Пласті ми познайомилися з чоловіком. Він старший за мене, і коли я починала, був уже виховником. Ми зблизилися на зимовому пластовому таборі в Карпатах. Живемо разом уже 5 років, і поки не народилася дитина — продовжували активно пластувати, організовували табори, були в старшині організації. Нашого сина теж обов'язково віддамо в Пласт. До речі, важливим моментом у пластуванні є підтримка родини. Припустімо, нас із братом, який також був пластуном, завжди підтримували батьки. Розуміли, що організацію практично ніхто не фінансує, немає добре обладнаних приміщень для зборів і немає можливості централізовано купити намети, спальники чи рюкзаки. Одного разу мама моєї однокласниці, з якою ми разом пластували, зайшла на домівку, де саме зупинилися пластуни з іншого міста, ночували в спальниках, був, звичайно, безлад... І мама сказала: «Моя дитина до цих бомжів ходити не буде». У результаті її дитину виховувала вулиця, вона так і не отримала вищої освіти, ніде не працює... Я впевнена, якби вона залишилася серед нас, її життя склалося б по-іншому. Зазвичай колишні чи теперішні пластуни мають хороші роботи, адже практично з дитинства знають собі ціну та свій потенціал. Це велике коло знайомих, наприклад, у нашому сімейному бізнесі половина клієнтів — пластуни, які нам довіряють. Свою роботу я теж отримала завдяки зв'язкам у Пласті. У міськраді, облраді, у різних відомствах маємо знайомих-пластунів, до кого можна звернутися при потребі».

Дарина ГОРОВА, Україна молода
































Bookmark and Share