В’ячеслав Брюховецький:«Щоб Могилянка розвивалась – я маю піти з посади»


В’ячеславе Степановичу, існують різні рейтинги вузів – міносвітівський, роботодавців, рейтинги, які проводять різні видання. Деякі з них враховують лише думку роботодавців, інші – звертають увагу на безліч різних аспектів – площу ВНЗ, його матеріальне забезпечення, на успіхи в художній самодіяльності чи на наявність неповносправних студентів. Особисто ви який тип рейтингів вважаєте найсправедливішим?


Рейтинги можуть бути різні. В Україні раніше не було цієї традиції, рейтинги існували, але вони були необ’єктивні, куплені. Переважно на вище місце ставили того, хто більше заплатив. Тому добре, що останнім часом з’явилося стільки рейтингів. Я бачив багато рейтингів і переконаний, що жоден із них не є репрезентативним сам по собі, окремо від інших. Але, якщо говорити про сумарну картину, яку вони створюють, то вона більш-менш відображає ситуацію.


Могилянка, університет імені Шевченка, КПІ, як правило, опиняються у першій п’ятірці. А щодо інших вузів, скажімо, регіональних, то тут місця «стрибають» на десятки пунктів.


Могилянка завжди опиняється у першій трійці. А щодо того, що рейтинг деяких регіональних університетів «стрибає», то це показник того, що у цих вузах часто подають неправдиві відомості про себе. Я переконаний, що в Україні слід створити один серйозний недержавний рейтинг, для якого Міністерство освіти лише подавало б певні відомості, але не контролювало б його.


Яким має бути університет, щоб він потрапив до переліку 500 кращих ВНЗ планети?


Я можу сказати, чого бракує Могилянській академії – розвинених інфраструктур. Ми повинні мати власний стадіон, спорт-зали, нормальні гуртожитки. У нас уже принаймні розв’язане питання з тим, щоб кожен студент міг поїсти на різну суму, а це, до речі, також враховується у рейтингу. У ВНЗ має бути студентський центр на зразок нашого Культурно-мистецького центру, але більший. Друге – значно більшою мірою має проводитись наукова та дослідницька робота в різних галузях. Необхідні лабораторії. І це все. У цей рейтинг потрапити – не штука. В Україні, до речі, такий рейтинг не проводився. Я знаю, що робити, аби через 10 років ми увійшли до 50 кращих університетів світу. І пропонував свої думки з цього приводу уряду, але, на жаль, вони його не зацікавили.


Ви, мабуть, просили збільшити фінансування?


Так, але це відносно невеликі кошти, бо у нас маленький університет. Якщо спробувати поставити таку мету в університеті імені Шевченка, то гроші будуть на порядок більші. Плюс у них є різні організаційні проблеми, яких у нас немає, починаючи від того ж таки «чистого» вступу...

Ми і самі розвиваємося. Плануємо, що до червня у нас буде нова лабораторія з генної біології такого рівня, якої ще немає в Україні. Ми витратили значні кошти на ремонт – на те, щоб там було все, що має бути, – з витяжками, відводами тощо, а британці постачають нам обладнання. Можливість появи цієї лабораторії у нас з’явилася через те, що наша випускниця, Ганна Панасюк, працювала у Великій Британії. І коли там побачили, який рівень у наших випускників, то зрозуміли, що варто з нами співпрацювати.

Створюючи Могилянську академію, ви відразу казали, що це буде навчальний заклад, де виховуватимуть майбутню еліту нації. На що ви звертали увагу, приймаючи студентів, – на обсяг знань, лідерські якості?


Насамперед ми прагнули, щоб був чесний вступ. Щоб усі наші студенти прийшли не за хабарами чи за телефонними дзвінками. Їм треба було лише здолати наше тестування. А самі тести спрямовані не лише на обсяг знань, а й на виявлення здібностей абітурієнтів до навчання саме в цьому університеті, саме за тією спеціальністю, за якою він чи вона хочуть навчатися. Важливий не просто тест, а комбінація тестів. Для кожної спеціальності вона різна, хоча всі – і майбутні природничники, і гуманітарії – складають однакові тести. Але вага різних компонентів відмінна.


Сьогодні запроваджують державне випускне-вступне тестування. Багато людей розглядають його як панацею від усіх проблем, що існують в освіті. Але, на жаль, воно стане лише заміною тих письмових чи усних іспитів, які були до тестування. Вузи знайдуть можливості брати «кого треба». Крім того, я не можу собі уявити, що для КМА та КПІ має бути однаковий тест, наприклад, із математики. Ми ж різних студентів набираємо. Тож поки університет не визначить для себе модель бажаного студента, доти ці тести нічого

не дадуть.


А яка модель бажаного студента в Могилянці? Вважається, що у вас навчаються національно свідомі студенти – ви таких відбираєте чи проводите якусь патріотичну роботу?


Річ у тім, що вона спеціально не проводиться. Вона є глибинною. І, може, це добре, що ніхто не розуміє, де воно там є, бо ми, безперечно, закладаємо певні прин-ципи, але не прямо, не «в лоб». А модель бажаного студента така: це має бути людина, здатна розкрити свою особистість.


То національно свідомих студентів ви спеціально не відбираєте?


А як їх відбереш? Якщо абітурієнт іде до КМА, то цим він виявляє свій вибір, адже всі знають, що у нас вчитися досить складно, все навчання відбувається українською мовою – це принциповий момент. Крім того, більшість наших викладачів – патріоти України, їх поважають студенти, тому їхня точка зору важлива для молоді. Можливо, саме так вони прищеплюють свої думки.


Останні років 10 в Україні дуже цінують випускників, які навчалися за кордоном. Якщо ці люди повертаються сюди, то вже, ніби автоматично, це – людина з вищим статусом, ніж випускники українських вузів. Як ви до цього ставитеся і чи справді освіта за кордоном краща, ніж у нас?


Це залежить від того, в якому університеті вчитися. Звісно, є університети за кордоном, в яких можливості для освіти значно вищі, а є такі університети, які й в підметки не годяться не тільки нам, а й іншим університетам в Україні. Я вважаю, що немає сенсу закінчувати бакалаврську програму за кордоном. Навіщо витрачати гроші? Для іноземців у зарубіжних університетах дуже складно отримати стипендію, це передбачено статутом. А якщо є можливість повчитися за кордоном на магістерці, то це дуже добре, але лише в хорошому університеті. Навчання за кордоном розширює світогляд людини, крім того, у хороших університетах кращі, ніж у нас, навчально-наукові бази, бібліотеки. Але якщо це примітивний університет, то толку від цього не буде.


Ви сьогодні сказали, що у вас є план розвитку Могилянської академії на 10 років. І при цьому збираєтесь піти з поста президента КМА. Хто ж розвиватиме Могилянку?


Могилянка розвиватиметься. І однією з умов цього розвитку є те, щоб Брюховецький пішов з цієї посади.


Але ж уявити Могилянку без Брюховецького – це все одно, що школу Гогвардс – без її директора Дамблдора. Враження таке, що на вас тут усе трималось...


І це – погано. Це означає, що Брюховецький – дуже поганий менеджер, якщо не зумів підготувати людей, які б змогли керувати замість нього. Очолювати 17 років установу – це забагато. Уже не бачиш деталей, звик до всього. У нас біля 4-го корпусу досі лежить побитий асфальт. Коли у 1997 році ми туди переїхали, то щоразу, заходячи, думав, де дістати грошей, щоб це змінити. І ось років зо три тому я раптом зрозумів, що я вже не думаю, де дістати на це гроші. Звик і до такого асфальту. Тоді я остаточно вирішив, що потрібен свіжий погляд, молодша людина. Крім того, це буде ще й стимулом, щоб ніхто потім не сидів до смерті на цій посаді й не казав: «А що, Брюховецький же сидів». Має бути до того ж і якийсь кар’єрний ріст для тих, хто зараз може керувати.


З 1 вересня президентом КМА буде вже інша людина. Конкурс оголошено, документи треба подати до 8 червня, і 29 червня відбудуться вибори. Обиратиме Академічна конференція, до якої входять професура та студентська колегія. І ми два місяці працюватимемо разом з майбутнім президентом. Передаватиму йому досвід.

Мені здається, що людина, яка сама створила успішний університет, вже доросла до міністерського крісла. Чи пропонували вам цю посаду?

Мені пропонували, але я двічі від-мовлявся.

Чому? Адже це – шанс щось змінити в країні.


Ні. Якби був такий шанс, я б не відмов-лявся. Річ у тім, що Міністерство не може реформувати освіту в тій ситуації, в якій перебуває країна, – корумпована, наповнена кадрами з радянською ментальністю. Питання не в міністрі, бо реально там керує апарат, який лише останнім часом починає трошки змінюватися на краще. І що, треба було прийти і битись лобом об цей апарат, який робитиме те, що робив завжди? Міністр же не може дійти до кожного чиновника, кожного клерка. Це треба мати гарну команду, а таку команду створити зараз неможливо. Ніколаєнко якось мені жалівся, що він навіть не може звільнити підлеглих із роботи, і я його розумію, бо у нас це справді не так просто.


Думаю, що, створивши академію, я приніс більше користі країні. Усі нововведення, які запроваджують сьогодні у нашій освіті, – це фактично те, що ми в КМА робимо з 1992 року. Коли мене запитують, як ми впроваджуємо принципи Болонського процесу, я відповідаю: «Ніяк». Ці принципи у нас існували ще до того, коли сам Болонський рух з’явився.


Ви якось казали, що коли-небудь Президентом України буде випускник Могилянки. Але схоже, що ваші випускники швидше йдуть у бізнес, ніж у брудну і малооплачувану політику.


Майбутній Президент і буде з Могилянки. Багато наших випускників працюють у Секретаріаті Президента, навіть керівниками відділів. Є відділи, майже повністю сформовані з «могилянців». У нинішній ВР є наш колишній студент – Андрій Шевченко. А в наступній, я вірю, їх буде ще більше.


Отож ви не розчарувалися в тому, що відбувається зараз у державі?


Усе, що відбувається сьогодні в нашій дер-жаві, – це позитив. Народжує жінка в муках, і наша держава народжується в муках. Слід розуміти, що створення дер-жавного апарату в інших країнах тривало століття чи не одне десятиліття. Треба, щоб минуло хоча б 25 років становлення, після яких ми житимемо в нормальній державі. Проблеми будуть завжди, вони є і в інших країнах. Усе іде позитивно, згадайте радянські часи, коли в гастрономах були порожні полиці й там смерділо, коли хамка стояла за прилавком і фактично керувала країною, бо мала доступ до дефіциту. А як ми боялися говорити те, що думаємо, і перешіптувалися по кухнях? Так що все іде так, як треба. Хотілося б краще, але це те, що ми можемо.

Ганна Руда, журнал «Главред»



























































































Bookmark and Share