Ігор Гузь: «Відновлення поховань українців за кордоном – наш святий обов’язок»


– Ігоре Володимировичу, скажіть, будь ласка, які були особливості у проведенні «Пам’яті без кордонів – 2007»? Чому лише цього року захід уперше відбувався на території Холмщини?
– Попередні роки «Пам’ять без кордонів» за сприяння польської організації харцерів ZHP проводилась на території воєводства Лодзь, що знаходиться у Центральній Польщі. Там поховані вояки Української Народної Республіки, які були інтерновані під час подій 1917 – 1921 років (авт. – Створення Української Народної Республіки). Цього року ми вирішили все-таки перейти до роботи на території Холмщини, українських етнічних землях, де, власне, споконвіку проживали українці. І вирішили, що цього року акція пройде у Люблінському воєводстві, зокрема, було поставлено за мету відновити три цвинтарі у селах Ласків, Верешин і Модринь Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Ідеологія проста. У Центральній Польщі, на території воєводства Лодзь українці ніколи не жили, а тут, на Холмщині, майже кожне село є українським, та й власне назви сіл – це все українські назви. Тобто такий вибір є ближчим до самої суті і завдань кампанії.
– Чи є достовірна інформація, хто саме похований на цих цвинтарях?
– Кладовища є православними. Тут села, як і кожне українське село, мають свої цвинтарі. Тому, наприклад, у селі Ласків, де були проведені основні відновлювальні роботи, був звичайний православний цвинтар, на якому ховали померлих. Один з пам’ятників, які ми віднайшли, датувався 1899 роком. Щоправда, є підстави стверджувати, що деякі пам’ятники, з якими ми мали справу, були ще давнішими. Веду до того, що це було звичайне православне кладовище. Єдина особливість – тут були поховані люди, які загинули під час україно-польського конфлікту, адже українсько-польський конфлікт в 1943 – 1944 роках тривав не лише на території Волині, а й на землях Холмщини, зокрема, найяскравіше він проявився, на жаль, для українців, на території Грубешівського повіту. Тому там були поховані люди, які під час тієї боротьби загинули.
– Яку саме роботу виконували волонтери? Наскільки важкою у фізичному плані вона була?
– В порівнянні з минулими акціями програми «Пам’яті без кордонів» – це дві великі різниці. Якщо у попередні роки ми здійснювали такі косметичні відновлювальні роботи, то цьогоріч це була справді важка праця. По-перше, кладовища буди дуже порослі чагарниками, деревами, кущами, кропивою. Дуже багато часу пішло на те, щоб все це знищити. По-друге, було відкопано, піднято із землі близько 20 великих цементних пам’ятників. Крім того, були віднайдені зовсім закинуті могили, на яких волонтерами було встановлено нові хрести. Були викопані і встановлені стовпці. Пам’ятники привели до ладу, відчистивши від бруду та пофарбувавши. Принаймні така робота була здійснена у Ласкові. А на цвинтарях сіл Верешин і Модринь ми здійснили лише косметичне відновлення, оскільки та кількість людей та ресурсна спроможність, яку ми мали, не дозволяла нам цього зробити.
– Скажіть, за яким принципом відбувається відбір учасників на «Пам’ять без кордонів»?
– Акція була ініційована і вже декілька років поспіль проводиться молодіжною організацією «Національний Альянс», тому перш за все ми запрошували членів нашої організації з різних регіонів. Хочу зазначити, що була така собі інтернаціональність в сенсі регіонів, які представляли учасники цьогорічної акції. Делегацію складали молоді люди з Києва, Одеси, Полтави, Черкас, Рівного, Львова і Луцька. Тому компанія була достатньо різнобарвною, але всіх об’єднувало одне бажання – відновити обрані цвинтарі, віддавши таким чином шану українцям, які загинули на території Польщі.
– Вам як одному з організаторів, очевидно, довелось поспілкуватись з тією небайдужою молоддю. Наскільки позитивно молоді українці ставляться до таких заходів? І взагалі чи легко зібрати волонтерів на подібні акції?
– По-перше, я очікував, що «Пам’ять без кордонів – 2007» матиме більше учасників. І хоч деякі люди виявляли величезне бажання їхати, але у зв’язку з неможливістю виготовити їм закордонні паспорти в короткі строки, вони не змогли поїхати. Тому ми мали би мати більшу кількість учасників. Проте в цілому для української молоді чи то в Луцьку, Черкасах або в Донецьку питання відновлення українських цвинтарів в принципі, зокрема за кордоном, не є першочерговим і надто важливим. Навпаки, молодь такими проблемами, на жаль, нехтує. Що стосується тих молодих людей, які взяли участь в заході, то всі вони, не зважаючи на достатньо важку фізичну працю, стомлюючу літню спеку, були свідомі того, хто вони, для чого приїхали і якого результату мають досягти по завершенні акції. Навпаки, керівник делегації, радник луцького міського голови Сергій Годлевський, який також разом з волонтерами займався відновлювальними роботами і постійно перебував з молоддю, оцінив їхню працездатність і стверджує, що не було жодних нарікань, скигління чи небажання працювати.
– Тим не менш, зрозуміло, що не така вже й велика кількість молоді зголошується взяти участь у подібних заходах. Як ви гадаєте, це проблема самої молоді, чи тих відповідних органів влади, які займаються цими питаннями?
– Якщо порівняти ідеологію, якою користується держава у роботі з молоддю в Польщі і Україні, – це дві відмінні речі. Я маю на увазі те, у Польщі не має культу відновлення могил, але натомість це здійснюється на державному рівні. І молодь, зокрема, молодіжні громадські організації, допомагає в цьому. В нас цього нема. Тобто відсутні відповідні державні програми, які мали би працювати над відновленням поховань українців за кордоном. Адже для того, щоб засвідчити, що ці люди були українцями, були людьми православного віросповідання, що ця земля була колись українською, одним із елементарних кроків має бути відновлення отих занедбаних кладовищ наших земляків. Але, на жаль, станом на сьогодні, попри те, що навіть Президент України і багато інших впливових владців дотримуються таких проукраїнських принципів, не має реальної ефективної програми, яка б залучала молодь до відновлення могил свої предків, виховуючи таким чином патріотизм і плекаючи у сучасного молодого українця національну свідомість.
– Дозвольте дізнатись, якою мірою польська сторона сприяє у проведенні «Пам’яті без кордонів»?
– На щастя, ніяких перешкод не було, але зокрема тому, що ті цвинтарі, на яких йшло відновлення могил українців, є власністю Православної церкви в Польщі. І на території цвинтарів православна церква з нашою допомогою могла робити те, що вважала за потрібне. Тому ми не потребували дозволу польської влади. Наступний момент – насправді влада нам не забороняла здійснювати відновлювальні роботи, навпаки, влада у повіті Мірче нам у цьому навіть сприяла. Допомагала забезпечувати учасників акції харчуванням, проживанням, довезенням до цвинтарів. Тому варто зазначити, що на місцевому рівні ми мали достатньо адекватне сприяння польської влади. І це особливо радує.
– Наскільки тісні контакти вам вдалось зав’язати з представниками польської православної церкви і наскільки важливими вони будуть у подальшому? З ким іще було покладено дружні стосунки?
– Співорганізаторами «Пам'яті без кордонів – 2007» з польського боку були Люблінсько-Холмська єпархія Православної церкви у Польщі і Товариство українців у Любліні. Власне, їхнє сприяння допомогло нам досягти бажаного результату. З православної польською церквою нам вдалось налагодити ефективний діалог, зокрема, завдяки Владиці Авелю, який постійно допомагав вирішувати ті чи інші проблеми. Ми маємо домовленість з Владикою не лише про розширення цієї програми в перспективі, а й про інші напрямки співпраці поміж Національним Альянсом, Луцькою міською радою, Волинською обласною адміністрацією і Православною церквою в Польщі. Зокрема, вже налагоджений контакт між Молодіжним православним братством, яке діє в Любліні, і найближчим часом ми матимемо зустрічі, на яких обговорюватимемо і формулюватимемо план дій на наступний рік.
– Які все-таки перспективи розширення програми на наступний рік і в цілому в майбутньому?
– Наразі до вересня ми хочемо підсумувати результати програми за п’ять років, розпрацювати відповідні матеріали, які будуть мати презентаційних характер з метою популяризації цієї програми. Це брошура, буклет, кліп, мультимедійний диск. З цими матеріалами ми хочемо звернутись до відповідних органів державної влади у Києві. Найперше, це Інститут національної пам’яті та Українська всесвітня координаційна рада. Ми передамо ці матеріали до уряду, Верховної Ради і безпосередньо Президентові України з метою створення відповідних дієвих державних програм щодо вирішення поставленої проблеми. А поки що хочеться висловити подяку за допомогу в організації «Пам’яті без кордонів – 2007» Управлінню у справах сім’ї, молоді та спорту Волинської ОДА, відділу у справах сім’ї, молоді та спорту Луцького міськвиконкому, Луцькому міському голові Богдану Шибі, Люблінсько-Холмській єпархії Православної церкви у Польщі, Товариству українців у Любліні та, звичайно, молоді, яка взяла участь в акції.

Розмову вела Ірина Качан


















Bookmark and Share