Найбільшою громадською організацією Білорусі формально є БРСМ – Білоруський республіканський союз молоді


Тема громадянського суспільства в Білорусі набула особливої актуальності після зустрічі держсекретаря США Кондолізи Райс із білоруськими громадськими діячами й опозиційними політиками тиждень тому у Вільнюсі. Багато експертів вважають, що головний удар режиму Лукашенки під час виборчої кампанії 2006 р. буде завдано по третьому сектору – громадських організаціях. Пропонуємо увазі читачів розмову з молодим громадським діячем із доволі великим досвідом діяльності з півночі Білорусі – Андреєм Храпавіцкім.

– Розкажіть, будь ласка, як ви розпочинали свою громадську діяльність, і яким був ваш перший досвід протистояння з режимом Лукашенки?

– Свою громадську діяльність я розпочав з участі в літературному об’єднанні “Брама”, яке займалося білоруською літературою. Фактично, через нього я став членом Асоціації білоруських студентів (“ЗБС”), напевне, найстарішої молодіжної громадської організації в усій державі, що нині перебуває на нелегальному становищі. Підставою для репресій проти неї стала надто активна позиція проти обов’язкового відпрацювання студентів за скеруванням після закінчення ВНЗ. До останнього часу студенти мали відпрацювати два роки за скеруванням. Тепер до цих двох років ще додався обов’язок не виїжджати в наступні три роки за межі держави. На наш погляд, це просто рабські норми, і ми активно протестували проти їх застосування, через що й чотири роки тому “ЗБС” було заборонено. Крім того, асоціація спробувала розбудувати структури студентського самоврядування у вищих навчальних закладах Білорусі, намагалася продемонструвати університетській владі, як їх можна організувати, видала книжку.

– Що робите тепер? Якими є ваші пріоритети в діяльності?

– Працюю в мережі ресурсних центрів Білорусі, зокрема у ресурсному центрі “Бармица” та центрі “Сумежжа”. Це ініціативи, які допомагають меншим організаціям без великого досвіду в реалізації їхніх проектів. Ми видаємо бюлетені, газети та навіть книжки. За минулий рік, наприклад, вийшли друком близько 20 книжок на різні теми, регулярно видаємо два часописи. Ці центри діють у містах Глибоке та Постави Вітебської області. Загалом, вважаю, що в Білорусі слід розвивати локальні спільноти – у дрібних містечках, де помітними є радянські стереотипи в мисленні. На мою думку, це дуже важливо, і Мінськ мене, наприклад, мало цікавить.

– Цікаво, чи існують у Білорусі серйозні перешкоди для реєстрації громадських організацій і для подальшої їхньої діяльності?

– Проблем із реєстрацією існує чимало. Наприклад, неможливо зареєструвати організацію на адресу квартири одного з її членів, інакше доведеться виводити її з житлового фонду. У Гродненській області за минулий рік було зареєстровано лише сім-вісім організацій. Річ також у тім, що й майже всі вони є віртуальними, їх створила держава, або ж вони займаються екологією, але точно не справами, пов’язаними з розвитком громадянського суспільства. До речі, найбільшою громадською організацією Білорусі формально є БРСМ – Білоруський республіканський союз молоді. Насправді ж це формування створене державою, що дуже нагадує комсомол. На мою думку, метою цієї організації є лише показати, що Лукашенка має підтримку молоді. Формально членство в ній є необов’язковим, але фактично до вступу молодь змушують, ще й затягують усілякими знижками, на які вона спокушається. Ми ж називаємо це формування зневажливо “лукамол”.

– Яким є ставлення влади до закордонних грантів, фінансування громадських організацій з-за кордону, чи дозволяє вона працювати на території Білорусі представникам західних організацій?

– Організацій, які існують легально та можуть претендувати на фінансування з-за кордону, не багато. Не існує фактично й представництв західних чи американських фундацій. Наприклад, навіть білоруський офіс IREX – International Research & Exchanges Board, що працює мало не у 60 країнах світу, займався розвитком вищої освіти, громадянського суспільства й незалежних ЗМІ, закрили близько двох років тому через відмову в наданні дозволу на перереєстрацію з боку МЗС країни. Очевидно, за те, що вони надавали допомогу незалежним мас-медіа. Є ще один гарний приклад – американська неурядова корпорація “Каунтерпарт Інтернешнл”, представництво якої закрили восени минулого року. Вона намагалася працювати лише з легальними, зареєстрованими організаціями, але їх так само попросили піти, можливо, через те, що вони реалізовували проект, який фінансувала USAID – Агенція з міжнародного розвитку США. Висновки зробити легко – ставлення до західних організацій чи грантів офіційної влади є явно негативним. Чимало донорів, які працюють у Білорусі, є персонами нон грата в самій державі. Нещодавно трапився випадок на кордоні з представником фундації “ПОНТІС” зі Словаччини, який доволі часто відвідував Білорусь. У його комп’ютері знайшли грантову інформацію щодо різних білоруських організацій. Із цього зробили окремий сюжет на державному телебаченні, а тепер ще й зняли цілий фільм, у якому багатьох опозиційних політиків і громадських діячів назвали резидентами ворожих розвідок та агентами ЦРУ.

– Яким чином співпрацюють громадські організації з незалежною пресою?

– Малонакладові, незареєстровані видання друкують, наприклад, у ресурсних центрах громадських організацій, у розпорядженні яких є необхідна техніка. Крім того, громадські організації тісно співпрацюють із тими незалежними ЗМІ, які ще не встигли закрити, тому що це один зі способів донести інформацію про свою діяльність до суспільства – наприклад із газетою “Народна воля”, тижневиком “Наша ніва”. Незалежних ЗМІ стає все менше, а нових реєструють украй мало – торік зареєстрували лише одну суспільно-політичну газету. Незалежна недержавна преса просто не може вижити легально через цінову дискримінацію з боку державних друкарень, не може навіть друкувати телепрограми, оскільки має платити за це шалені гроші. Як наслідок, державна преса, порівняно з незалежною, є значно дешевшою.

– Цікаво, чи відбуваються в Білорусі процеси об’єднання громадянського суспільства з певною метою, наприклад такі, що відбувалися рік тому в Україні?

– На мою думку, українські події серйозно вплинули на те, що відбувається в Білорусі. Фактично раніше багато хто не вірив у власні сили, був час песимізму. Коли почалися відомі всім події в Україні, то цілі вагони з людьми виїхали туди, сотні й тисячі людей побували у вас. Це породило думки про необхідність боротьби, віру в те, що щось можна змінити. Ситуація в Україні й Білорусі була дещо схожою, й чимало політиків та організацій дійшли висновку, що задля досягнення успіху їм необхідно об’єднатися та діяти спільно. Тому, наприклад, нині відбуваються конференції з висунення єдиного опозиційного кандидата на президентських виборах. Від імені громадських організацій можу сказати, що ми чекаємо від політиків єдиного претендента, якого ми будемо готові підтримати. Сподіваємося використати український, польський, литовський досвіди і, звісно, працюємо й над власною стратегією. З кожним тижнем і навіть днем усе яснішою стає картина того, що ми повинні робити.

Bookmark and Share