Партійна структуризація бізнес-інтересів


Експерти та політики в один голос заявляють про структуризацію політичних інтересів населення, укрупнення політичних партій та формування партійної системи.

Обов'язковими атрибутами партійної системи в класичному розумінні є: демократичні вибори, структуризація суспільних інтересів, партії, з розвинутими структурами, і найголовніше – ідеології. Наскільки українські реалії відповідають цим вимогам?

Спотворене волевиявлення

Демократичні вибори за своїм визначенням передбачають відображення свідомого волевиявлення громадян. Свідомий вибір є тією важливою складовою, яка забезпечує легітимність результатів виборів.

Водночас, тут криється одна із дилем демократії: наскільки вибір може бути свідомим в контексті виборчої кампанії політичних партій? Безумовно, боротьба за владу передбачає зловживання та маніпуляції, які фактично унеможливлюють свідомий вибір.

Однак, принципова різниця полягає в методах боротьби, до яких вдаються політичні сили. Результати виборів ніколи не відображають свідомого вибору в чистому вигляді, але їх можна визначити в діапазоні від максимально спотворених до об'єктивних.

В Україні пережитки радянських часів залишили свої сліди в ментальності суспільства та еліти щодо свідомого вибору. Зокрема, інтереси суспільства завжди артикулюються згори, а не знизу.

Вибори, в першу чергу, виконували формальні функції захисту групових інтересів, які подавалися як виразники суспільних. Більшість форм захисту інтересів населення були заборонені, тому у суспільства не виробилось культури формування власних інтересів, а тільки можливість вибирати із існуючих альтернатив.

Водночас, в еліти виробилась культура нав'язування власних інтересів, і, відповідно, всі інструменти для цього. Тому не дивно, що в період незалежності влада повернулась до банальної підтасовки результатів через адмінресурс.

Застосування адмінресурсу робило вибори невидимими для суспільства. Мільйони доларів гуляли в коридорах та кабінетах влади, і результати закритої боротьби груп впливу, в якій перемагали сильніші або багатші, виливалися в практичні результати виборів. Суспільство ж задовольняли плакатними обіцянки хорошого життя, щоб ще чого доброго "не розбушувалось".

В цілому, на той період, такі правила боротьби за владу влаштовували бізнес-групи, оскільки пропонували відносну стабільність та впевненість. Характерно, що суспільство сприймалось як аморфна маса, яка здатна підтримувати одну з існуючих альтернатив і не більше.

Поворот в такій "виборчій системі" відбувся тоді, коли незадоволені результатами внутрішньої боротьби спробували використати як останній аргумент підтримку суспільства. На противагу адмінресурсу прийшли новіші методи забезпечення результатів виборів – формування в суспільстві необхідної підтримки.

Незадоволеність рівнем життя легко мобілізовувала українське суспільство на користь тих груп, які з ним працювали. Знову ж таки, політичні альтернативи йшли з верху, а не знизу.

Втім, мобілізовані рухи тиску на перегляд внутрішніх міжгрупових домовленостей не могли б забезпечити необхідний результат, якби не потреба влади у зовнішній легітимності. Влада перехідних режимів значною мірою залежить від думки успішних держав, які власне і сприяють здійсненню переходу до демократії.

У цьому контексті, адмінресурс здійснив ще одну спробу довести свою ефективність і перейшов від забезпечення результатів, до забезпечення необхідної суспільної підтримки.

Однак, події 2004 року остаточно довели програшність адмінресурсу перед більш витонченими методами маніпуляції "свідомим вибором". Групи впливу були змушені вдаватись до формування суспільної підтримки, що передбачало чергове насадження інтересів згори.

Мільйони, які раніше гуляли по коридорах, вилилися в публічну сферу і спрямувались на боротьбу за канали комунікації та центри громадської думки. Таким чином, відсутність адмінресурсу ще не означає, що вибори демократичні, тобто відображають інтереси суспільства. Як і раніше, суспільство вибирає між визначеними альтернативами, і, як раніше, успіх альтернативи залежить від її сили, тобто ресурсів.

Структуризація суспільних інтересів в Україні відбувається згори, і передбачає їх співпадіння з інтересами груп впливу (або бізнес-груп). Можливо, саме це пояснює низьку участь громадян у партійних структурах. Утім, треба ще глянути на якість партійного будівництва.

Безструктурність

Розгалужена структура партій, а не їх кількість, - важливий критерій партійної системи. Саме структура здатна забезпечувати партії сталий електорат та представництво в локальних органах влади.

Водночас, партійна структура в розвинутих демократіях виконує функцію залучення ресурсів, якими зазвичай є членські внески або добровільні пожертви. Залучення ресурсів таким шляхом свідчить, що політична партія дійсно виражає інтереси суспільства.

В українських реаліях партії будуються згори, а отже і структури формуються специфічними каналами. Зазвичай, партбудівництво потребує багато ресурсів та часу, що не є рентабельним для бізнес-груп, які використовують партії раз на 4 роки.

Тому, переважно, партійну структуру формують в лічені терміни із уже наявних громадських, бізнес або адміністративних структур. Розглянемо приклади трьох найбільших політичних сил: НУНС, БЮТ та ПР.

Унікальний випадок партбудівництва представляє НУНС, який був побудований за принципом "матрьошки" або структур в структурі. Очевидно, що цей феномен став наслідком мрій президента про об'єднання помаранчевих сил.

З моменту оголошення про створення партії імені Ющенка в усіх куточках країни до неї потяглися ветерани, неветерани і взагалі неучасники Майдану.У проекті головного інженера Безсмертного все було доволі просто: мільйон людей вступає в партію і НСНУ править довго і щасливо.

Насправді в партії виникла проблема лідерства, відома в народі як "два гетьмани на трьох українців". У перспективі ця проблема стала хронічною, але на момент створення партії вона спричинила до формування декількох паралельних структур. Загалом, структура НСНУ відрізняється від області до області.

Десь всім завідує глава Секретаріату, десь губернатор, десь губернатор і представник Секретаріату тощо. Фактично, боротьба за регіональне лідерство є перманентною, і тимчасові успіхи залежать від кількості прихильників в Києві.

Так народжується внутрішня корупція. Наявність розмноженої (не плутати з розгалуженою) структури унеможливлює її ефективну роботу, що має своїм логічним наслідком низькі результати на виборах.

Структура БЮТу повністю побудована на бізнесі, що, варто сказати, забезпечує їй високу ефективність. Перспективність лідера притягує до блоку бізнесменів, які вкладають гроші в хороші офіси та біг-борди.

Важливо, що на центральному рівні чітко визначається головний бізнес представник на регіональному місці і роль структури виконує певне підприємство або мережа одного власника. Відповідно, директори вкладають гроші в кампанію, менеджери йдуть керівниками штабів та членами окружних комісій, а робітники членами дільничних та спостерігачами.

Мотивація у всіх – робоче місце та зарплата, тому ієрархія є чіткою та ефективною. Тим не менше, така партійна структура теж має свій великий недолік – ненадійність.

Саме через домінування бізнес-інтересів представники БЮТу легко змінюють свою політичну приналежність. Інший недолік – недовготривалість. Життєздатність партійної структури бізнесового типу залежить від перспектив керівництва та груп впливу.

Партію регіонів можна по праву вважати "електоратонаступницею" комуністів, що, в свою чергу, вплинуло на її структурну модель. Незважаючи на тісний зв'язок із бізнесом, структура ПР побудована в основному на адміністративному представництві.

Так, головними постачальниками людей на мітинги та в комісії виступають директори державних шахт, ректори університетів, квартальні, депутати районних рад тощо. Таким чином, структура партії залежить від її перебування при владі. Тут, постає питання: а як же діяльність в опозиції?

Справді, структура ПР сильно постраждала після 2004 року, але відразу себе й відновила – завдяки підкупу. Через підкуп великої кількості помаранчевих ПР вдалося залишити на місцях більшість директорів шахт, голів РДА, квартальних тощо, в підконтрольних регіонах.

Спільними рисами всіх трьох політичних сил є: формальне членство, не дотримання процедур, пасивність осередків в міжвиборчий період тощо. Це знову ж таки свідчить, що політичні партії виступають не більше ніж інструментами з формування волевиявлення на користь конкретних груп впливу.

Контрольний доказ залежності партій від таких груп – відсутність впливу структури на формування передвиборчого списку. Формальні процедури з'їзду, необхідні в зв'язку з виборчим законодавством, виконують функції загального "одобрямсу" і симуляцію демократії.

Безідейність

Все-таки основним критерієм, за яким формується партійна система та структуризуються інтереси суспільства є ідеологія. Жоден лідер з трьох найбільших політичних сил в Україні не зможе дати відповідь на питання, яку ідеологію він сповідує.

Відсутність ідеологічного спрямування не дає можливості класифікувати політичні партії та виділити між ними принципові різниці.

Фактично, це найбільше спотворює волевиявлення громадян. В умовах, коли політичні сили конкурують не на підставі ідеології, навіть не має змісту змінювати владу. Адже правляча партія може використовувати весь спектр існуючих механізмів державного управління, не турбуючись про ідеологічну відповідність та послідовність.

Оскільки самі групи впливу, які нав'язують суспільству свої інтереси, не володіють ідеологічною базою, вони намагаються структуризувати електорат та ресурси довкола політичних лідерів.

Це означає, що певна політична сила існує доти, доки її очолює конкретний лідер. Відповідно, говорити про формування партійної системи в Україні не має жодних підстав, оскільки у виборах беруть участь не партії, а лідери та їх групи впливу.

Проте деякі процеси структуризації ми все ж таки можемо спостерігати. Це кристалізація та закріплення бізнес-груп за політичними лідерами та їх партіями.

В цьому сенсі, те, що називають партійною системою буде виглядати відносно стабільним, оскільки більшість ресурсів акумульовані в рамках 3-4 груп, які зможуть формувати під себе суспільну думку. Однак, ця стабільність зникне разом з політичними лідерами, або з перерозподілом власності.

Шляхи формування партійної системи

Виникнення ідеологічних партій в Україні може мати два сценарії: через ідеологізацію сучасних політичних сил, та через розвиток нових соціальних рухів. Перший сценарій навряд чи призведе до формування партійної системи.

Без сумніву, в найближчій перспективі і НУНС, і БЮТ, і ПР спробують ліквідувати ідеологічну прогалину, або шляхом номінального вибору ідеології, або шляхом вигадування нової. Однак, це буде не більше ніж симуляція, оскільки ніхто з керівництва та прихильників партії не зможе окреслити вибрану ідеологію.

Другий сценарій є стандартним для демократичних країн. Спочатку виникає соціальний рух, який виробляє певну ідеологію для того, щоб координувати всіх своїх прихильників та виділити свою політичну еліту.

Ідеологія виконує функцію світогляду та мови всіх учасників руху. Далі рух інституціоналізується в політичну партію, закладаючи в неї отриманий досвід, певну політичну культуру та традиційні процедури.

В Україні перспективи виникнення таких рухів наразі є досить віддаленими, оскільки будь-яку політичну альтернативу поглинає одна з груп впливу. Водночас, формування нових соціальних рухів є неминучим.

На тлі самодискредитації головних політичних гравців, поява перспективної політичної сили буде логічним наслідком боротьби за розчарований електорат. Не виключено, що саме ідеологія виділятиме цю нову силу.

Віктор Андрусів, Інститут ДемАльянсу ім. Р. Шумана







































































































Bookmark and Share