«Великі Українці» чи увічнення сала?


Українські політичні телесеріали, які з’явилися після 2004 року стали більш популярними для сучасного глядача. Однак, замість ґрунтовних дискусій фахівців з конкретних галузей, суспільству і самому споживачу запропонували чергове публічне прання білизни і боротьбу «мишей з жабами». Цей продукт грає на найнижчих почуттях глядача, він створює емоційний фон, однак не стає причиною для самостійного мислення. Перетворивши глядачів на «кнопкодавів» автори передачі «Свобода слова» створили цікаву імітацію суспільної думки, яка миттєва і абсолютно неосмислена, оскільки є два варіанти відповідей «за» або «проти». Мені особисто було б страшно жити в суспільстві, яке може реагувати на будь-які суспільні чи політичні явища миттєво та однозначно. Фактично, посттоталітарному, постколоніальному суспільству, запропонували чергову забавку з арсеналу розвинутого Заходу, яка повністю прижилася на нашому телебаченні і має тенденції до клонування. На думку спадають тези соціальних філософів західного світу, які наголошували на тому, що для «ситого» суспільства нормальним станом є аполітичність, яка інколи переростає в повну негацію світу політичного, проте, активізація проявляється в основному, лише в самому факті участі в виборах або під час передвиборчих кампаній. Якщо вірити на слово цим філософам, то логічно було б допустити, що в суспільствах бідних, але в яких є елементи демократії, вибори і політичне життя стають віртуальною реальністю, яка захоплює людей і робить їх телевізійними співучасниками політичної вистави, яка приносить користь рекламодавцям, телевізійникам, політикам і головне, сприяє випрямленню мозкових звивин у глядачів.

Чергове політичне інтерактивне шоу (історичним його не повертається язик назвати), на ймення «Великі Українці» не стало виключенням в цьому конгломераті політсеріалів. Враховуючи відсутність нормальної кількості документальних фільмів та програм на тему історії України, постсовковий стан свідомості української історичної науки, отруєної радянською цензурою і кадровим складом, такий інтерактивний плебісцит за «Великих українців» можна порівняти з не менш абсурдною ідеєю референдуму щодо НАТО. Замість того, щоб запросити до студії шанованих істориків та гуманітаріїв, до складу «гарантів» увійшла частина осіб, які можливо і уособлюють собою нинішніх українських «героїв», однак, скоріш за все за браком справжніх.

Ідея голосування за критерії визначення «Великого Українця» як на мене, це одна з форм недопустимого спрощення питання, яка може бути джерелом спекуляцій, але не критерієм відбору. Коли в одному ряді на екрані з’явилися А.Ахматова, М.Булгаков, С.Лифар, В.Стус та інші і було поставлено питання чи включати до складу «Великих Українців» осіб, які не володіли/не знали українську мову, можна було наперед передбачити результати голосування. Граючи на простому незнанні аудиторії та емоційному враженні від названих імен, ведучі зробили все можливе, щоб тверезий і розважливий голос почесного президента Києво-Могилянської Академії – В'ячеслава Степановича Брюховецького, про необхідність більш інтегрального чинника для визначення, чи була людина саме за ментальністю «Великим Українцем», не був почутий.

До означення А. Ахматової, М.Булгакова більше пасує звання “Великих киян”, які здебільшого відчували місцевий патріотичний пієтет до Києва, а навколишню українську стихію сприймали як етнографічний орнамент свого зверхнього культуртрегерства. І з задоволенням сприймали, загортаючись у “гоголівську шинель”, гоголівську міфологему про українців як “танцующий и поющий народ”.

Маючи справу з соціологічною наукою і практикою протягом останніх 10 років, мушу стверджувати, що задаючи запитання, ведучі програми маніпулятивно сприяли отриманню відповіді про те, що чинник мови не є визначальним і звели питання ментальності особи, що може претендувати на ім’я «Великого Українця» до «забавки інтелектуалів». В разі, якби аудиторії було поставлено питання по кожному окремо претенденту на звання «Великого Українця» і була кваліфікована довідка по кожному персонажу, що є неможливим в форматі ток-шоу (це напевно, знову «забавки інтелектуалів»), то мені було б цікаво спостерігати, в кого підніметься рука голосувати за Михайла Булгакова, який був мобілізований Центральною Радою, як лікар, але втік з діючої армії, під час відступу по Житомирському шляху в 1918 році, тобто ставши дезертиром, в той час як студентський курінь під Крутами дострілював останні кулі, таким чином показавши ставлення до Української Народної Республіки, держави, яка заклала фундамент українського державотворення в 20 столітті. Мало того, крім дезертирства з лав армій Центральної Ради, він відомий службою в Білій гвардії на Кавказі, саме тій гвардії, яка воювала і проти Української Народної Республіки. Ці біографічні відомості не применшують його ваги як російського письменника з світовим ім’ям, однак, повністю відкидають можливість участі його кандидатури в такому голосуванні. Проте, в родині Булгакових був і рідний брат Михайла, Сергій Булгаков, який має повне право на участь в такому голосуванні, оскільки за ментальністю і своїм життям він повністю заслужив на ім’я «Великого Українця», який був українським поетом, завдяки перекладам якого на європейські мови, світ дізнавався про імена Михайла Старицького, Миколи Лисенка, Олени Пчілки, Миколи Вороного, Лесі Українки та Івана Франка. Через переслідування за патріотичну діяльність в Києві, він був змушений переїхати на два роки до Москви і повернутися до Києва лише для того, щоб померти в 1914 році.

Критерії визначення історичного масштабу особи, не в глобальному, а національному форматі, (адже назва програми «Великі Українці»), мають мати за своє суттю відповідь на те, хто може бути зарахований до «українців», а також до «великих». Тобто, ми маємо дві змінних, які є рівновартісними, отже визначаючи історичний масштаб особи, ми не можемо відкинути питання того, чи сприяла діяльність певної конкретної особи Україні, причому не тільки і не скільки географічному чи державному утворенню, а як явищу насамперед. Відкидаючи будь-які прив’язку до України та українства, щодо осіб, що потрапляють до списку «Великих» ми займаємось самооманою і профанацією, оскільки подібні маніпуляції з суспільною свідомістю лише збільшать невігластво та кількість осіб, що не відають, ні що таке Україна, ні хто такі українці. З іншого боку, це черговий прояв феномену самоприниження та самозневаги, коли до історичного переліку визначних осіб України потрапляють люди, які під час і не мали навіть щонайменшого відношення до України та її народу.

Маючи на увазі такі критерії відбору деяких персонажів “Великих Українців” можна зарахувати до таких “Великих” Антона Івановича Денікіна, за походженням українця, прізвище “Дейнека” фігурує в числі провідних під час гайдамацького повстання в Україні, послідовного патріота Російської імперії, не менш послідовного українофоба та антисеміта, армія якого відзначилась в Україні погромами українців та євреїв, який нарешті знайшов спокій в Пантеоні Героїв Росії в Москві. Може українцям потрібні в їхній самоідентифікації як історичної нації двомовність, дводушність, герої та власна історична свідомість як товар подвійного призначення? Питання риторичне, особливо для тих, хто здійснює формат таких передач, “знаючи, що роблять”.

Питання історичної свідомості в усіх постколоніальних, а тим більше пострадянських країнах, завжди стоїть занадто гостро, оскільки є визначальним для координат руху самої країни. Воно не може бути неполітичним, оскільки в кожній з цих країн є залишки колоніального минулого, як у вигляді осіб, які живуть некрофілічним оспівуванням мертвих вождів, так і тих, чия свідомість перестала бути радянською, але так і не стала самостійною та самодостатньою. Визначення стратегії майбутнього України неможливо без власного Пантеону Героїв, який має слугувати прикладом для майбутніх поколінь, тим історичним зразком, який гідний ім’я свого народу та його історії. Можливо, що сучасним політикам не вистачить розуму та волі створити його, однак українські інтелектуали мають створити його своєю громадською позицією і роботою. Як писав Вільям Шекспір в «Гамлеті», бути великим означає витримати велике сперечання, хотілося б щоб українські інтелектуали витримали це сперечання і були гідними великої історії, великої країни і величних постатей України.

Станіслав Федорчук, політолог, м. Донецьк















Bookmark and Share