Обдарована молодь України: чи сумісна кар'єра і творчість...


Невелика радість підніматися вище й вище, якщо все одно лишаєшся на драбині.
Фрідрих Гебель

Аби зробити кар’єру, слід одягатись у все сіре, перебувати в тіні та не проявляти ініціативу.
Шарль Моріс Талейран
Кар’єра. Про неї розповідають викладачі на лекціях, про неї пишуть на сторінках глянцевих журналів, її рекламують з яскравих телеекранів. Сягнути верхівки кар’єрної драбини – про це мріють школярі, цього прагнуть студенти. Це не просто престижно й продуктивно, це – модно. Але чи всім так зручно на широких сходинках розрекламованої драбини? Чи нікому не стає на заваді постійна необхідність здиратися вгору?

Безперечно, таке питання не постає для економіста чи юриста. Для них природно прагнути вищої посади – вони удосконалюють професіоналізм, покращують результати роботи, і результат не змушує на себе чекати – кар’єрне зростання відбувається саме по собі, зовсім як у кіно. Для такого роду кар’єристів цілком звично у ході своєї діяльності долати конкуренцію, голосно заявляти про себе, грубо кажучи, займатися саморекламою. Їхня праця – це товар, який вони рекламують і продають за вигідною ціною. Все чесно.

Мистецтво – це втілення краси, гармонійне поєднання частин. Мистецтво не піддається розуму, воно є інтуїтивним.
Хорхе Анхель Ліврага
Сумніваються щодо необхідності кар’єри переважно люди творчі. Що, власне, дає кар’єрний ріст? Визнання та гроші. Це дві основні складові, прагнути яких зараз так модно. Але мода – поняття вкрай не індивідуальне, тут майже як з одягом: модна краватка пасує синьооким, а от карооким вона не до лиця; модний стиль життя пасує менеджерові, та митця він пригнічує.

Постійне прагнення зростати примушує діяти за алгоритмом, підганяти свою діяльність під певні стандарти, до того ж, чимало зусиль витрачається на вищезгадану саморекламу. Саме це може вбити творчий процес.

Митець – не робот. Мистецтво не піддається впорядкуванню, творити не можна за схемою, будь-яка спроба зробити творчий процес технічними знищує його. Ще гірше – мистецтво заради грошей та слави. Це не означає, що справжній художник – це той, що все життя малює свої картини у підвалі, й лише після смерті вони бачать світ, стаючи загальновизнаними шедеврами. Безперечно, митець може отримувати гроші за свою творчість, ставати відомим у певних колах – таке нерідко відбувається мимоволі. З часом гонорари зростатимуть, а кола визнання розширюватимуться – це і є свого роду кар’єрний ріст. Але в жодному разі не мета. Вищезгаданий художник творитиме в своєму підвалі просто тому, що відчуває у цьому потребу. Якщо він продасть картини, отримавши за це чималі гроші й визнання критиків, – чудово. Якщо ж він так і помре у темному підвальчику, помре разом зі своїми шедеврами – значить, така його доля.

Тобто, життя митців – звичайно, несправедливе, але це зовсім не привід продаватись і уподібнюватись до середньостатистичного бухгалтера.

Аби здертися вгору, треба скласти крила.
Станіслав Єжи Лец
В ідеалі схема “мистецтва заради мистецтва” справді виглядає красиво й благородно. Та на практиці “художники з підвалів” стикаються з банальною проблемою – нестачею грошей. Так часто буває з тими, хто не хоче торгувати своїм талантом. Сучасна творча молодь знаходить простий вихід із такої ситуації: вони заробляють на хліб у зовсім іншій сфері діяльності, залишаючи для своєї творчості почесне місце хобі. Для таких людей кар’єрний ріст є навіть необхідним – вони просуваються по службі, таким чином отримуючи більші фінансові можливості, аби розвиватись творчо. Тут головне – щоб “робота” не заважала мистецтву.

Мабуть, такий підхід – найбільш вдалий за сучасних умов. Скромний клерк Петрик приходить додому о сьомій, змінює свій сірий костюм на подерті джинси і з насолодою береться за милу серцю електрогітару. А отримавши чергову премію за старанну клеркську працю, Петрик купує новий посилювач звуку, на радість сусідці тьоті Ніні. І чим більше люблять Петра в офісі, тим швидше він збере свою першу аудиторію в районному домі культури. А там і київський Палац Спорту не за горами.

Чудово, що в Петрика вистачає сил та енергії і на творчість, і на заняття нетворче, але прибуткове. Так і не докоряє сумління, що ти, мовляв, продаєш свій талант, і не виникає потреби творити на замовлення. Але, на жаль, не всі як Петро.

Мистецтво ревниве, воно вимагає, аби людина віддавалась йому повністю.
Мікеланджело Буонаротті
“Розриватися” на дві частини для деяких – неможливо. Є люди, що повністю належать своєму талантові й крім улюбленої справи нічим займатися не можуть. Добре, якщо на їх творчі здобутки є попит. Якщо ж нема – тут потрібна допомога. Митців не ділять на “кращих” і “гірших”, кожна творча особистість – створіння унікальне і особливе, кожна заслуговує на визнання та матеріальне забезпечення.

Живемо ми в суспільстві чесному, демократичному та перспективному. Тож допомагати нам має держава. Гранти, конкурси, фестивалі – все потребує державного фінансування. А ще необхідна інормативність. Бо, що найцікавіше, в Україні існують і президентські гранти, і чимало творчих конкурсів. Але чи знає про це все, скажімо, художник з підвалу Сашко?

Забудьмо про музиканта Петра. Він досить самодостатній і підтримки не потребує. Проблеми зараз саме у Сашка. Він би з радістю подав заявку на який-небудь конкурс, він із задоволенням взяв би участь у якій-небудь виставці. Та звідки Сашко може про них дізнатись? Інтернету в його підвальчику нема, а по телевізору рекламують що завгодно, але не державну підтримку. Для таких як Олександр катастрофічно не вистачає інформативності. Той час, що він би міг витратити на творчий процес, Сашко, на жаль, витрачає на пошуки шляхів творчої самореалізації.

Щастя – витрачати себе на творіння своїх рук, котре житиме й опісля твоєї смерті.
Антуан де Сент Екзюпері
Хтось п’є чай з цукром, бо так його привчили з дитинства, комусь чай без цукру видається справжнісінькою гидотою, а хтось, навпаки, вбачає за неможливе для себе псувати благородний присмак чаю неблагородним цукром. Загалом, щодо сумісності чаю та цукру кожен визначається сам.

Аналогічно, кожен сам має визначитись, чи сумісні для нього кар’єра і творчість, і якщо сумісні, то в якому вигляді. Але в будь-якому випадку, роблячи вибір, митець має пам’ятати: головне – отримувати задоволення від власної творчості. Тільки так можна зберегти талант. Адже і для музики Петрика, і для художника Сашка, і навіть для п’ятирічної Марічки, що полюбляє ліпити равликів з пластиліну, – для всіх них на першому місці стоїть їхній хист, який слід берегти і розвивати.

Саме для цього Союз обдарованої молоді готує до другу ілюстровану книгу "ОБДАРОВАНА МОЛОДЬ УКРАЇНИ". Я запрошую всі громадські організації та окремих молодих людей, що мають здобутки в цій сфері відгукнутися і ми безкоштовно включимо вас до книги. Нехай у того хто прочитає цю книгу загоряться очі і він захоче творити Добро.

А чи з цукром ми п’ємо чай, чи без цукру – головне, аби чай був нам смачний. Лише тоді ми отримаємо від нього користь і задоволення!

Сергій Терепищий,
Голова Союзу обдарованої молоді
http://som.org.ua

Коли заважає стеля…

Чи легко мати потенціал, та не мати умов для його розвитку? Мабуть, щось подібне відчувають високі люди в маршрутках – коли хочеться випростатись, та заважає стеля. Тож виходить, що за таких умов обдарованість для людини стає проблемою. Це здається нелогічним, проте в багатьох випадках так воно і є. Здається, давно вже минули ті часи, коли люди цінувались як однорідна маса: сіра глина, з якої будується «могутня держава» та сірий цемент, яким заліплюються всі її тріщинки та щілинки. Покоління, що є рушійною силою зараз, зростало вже у новій державі, де принципи розвитку зовсім інші. Тут цінуються не рекордні п’ятирічки, а здібності кожної окремо взятої людини. Тут не підганяють під загальні стандарти, не змішують тоталітарною бетономішалкою. Навпаки, на перше місце постає особистість, індивідуальність, унікальність, обдарованість. Та чи справді ці принципи втілені в життя?

Обдарованість – шлях до МакДональдсу?

Обдарованість – це ґрунт, на якому зростає талант, а за талантом іноді ховається геніальність. Але без належних умов, без відповідної підтримки – хіба матиме змогу обдарованість розвиватись, перероджу¬ватись у талановитість? Людина не може тримати в собі свої здібності, у собі вона їх може тільки поховати. Здібності мають іти назовні, у щось втілюватись, чомусь слугувати, давати віддачу. Обдаровані особистості потрібні суспільству, але й суспільство потрібне їм для втілення їхнього потенціалу.

Особливої сили набуває обдарованість у поєднанні з молодістю. Адже молодь завжди була рушійною силою будь-якого оновлення, будь якого прогресу. В свою чергу всі оновлення мають ідейну основу, а саме обдарованість є здатністю породжувати нові, унікальні ідеї. Тож оновлення й удосконалення нашого суспільства, яких воно так потребує, може відбутись тільки за участі творчих і талановитих, здібних та молодих. Ситуація, що склалась у нашому суспільстві на сьогоднішній день, була створена не ними, але саме вони мають її змінювати. І, знову ж таки, має відбутись двостороння творча співпраця з державою: держава підтримує розвиток здібностей, аби ці здібності було спрямовано на її ж піднесення.

Не можна сказати, що такої підтримки взагалі не існує. Підтримка має місце, але поширення інформації щодо неї, на жаль, ще не набуло належного рівня. Існують гранти Президента України для обдарованої молоді, існує премія Кабінету Міністрів України за внесок у розбудову України, деякі інші премії, та мало хто про них знає.

Тобто, номінально підтримка є, хоч і не настільки розвинена, як хотілось би. Та чи знають про неї ті здібні хлопці та дівчата, яким слід розвивати свої таланти, натомість максимум, що на них чекає – це заробітки у столиці, де вони тягатимуть цеглу на будівництвах, чи вимушено посміхатимуться покупцям на касах у МакДональдсах? Хоча могли б розвиватись і самовдосконалюватись, досягати вершин, і все це на користь своєї молодої держави. Та ці красиві перспективи засипано брудними уламками цегли, сховано за штучною посмішкою…

Особливі потреби

Якщо розвивати свої здібності є проблематичним для звичайної молодої людини, то що вже казати про людей із особливими потребами. І, здавалося б, існують різні фонди, проводяться акції, виділяються кошти з держбюджету, але проблема талановитих дітей-інвалідів все ж лишається – у них нема можливості належним чином розвивати свої здібності.

Також загальновідомим є те, що неординарність певним чином позначається на психіці. Звичайно, не йдеться про те, що обдаровані люди мають серйозні психічні відхилення, однак вони потребують особливої уваги. До виховання здібних дітей слід підходити роздумливо й обережно, аби не нашкодити дитині, натомість розвинути її талант, навчити її втілювати свої здібності в життя. Адже бувають випадки, коли обдаровані діти виростають замкненими, невпевненими у собі, чи, навпаки, зазнаються, стають занадто егоцентричними. Бо батьки не проінформовані щодо методів виховання «особливих» дітей, шкільні психологи, на жаль, недостатньо кваліфіковані, а самі діти ще не усвідомлюють свого потенціалу. Вони споживають зомбуючу маячню з екранів телевізорів, зі сторінок новомодних журналів, із безмежного Інтернет-простору, що через невміле користування стає досить небезпечною іграшкою.

Пошук щастя

Та хоч і важко за таких умов розвивати свої здібності, однак багатьом це вдається. А обдарованість буває найрізноманітнішою: і творчою, і науковою, і спортивною. Безперечно, здобутки обдарованих молодих людей вкрай необхідні державі, але тут знову з’являється сумна нелогічність: здібна молодь не має можливості реалізувати свої таланти. А досягнувши певного рівня, зупинитись і поховати всі свої здобутки жодна нормальна людина навряд чи схотіла б. Талановита молодь прагне подальшого розвитку. І не маючи підтримки на Батьківщині, молоді люди шукають щастя за кордоном. Відбувається так званий «витік розуму»: лише за офіційною статистикою щорічно з України виїздить 50-60 молодих кандидатів і докторів наук. Шукають кращої долі молоді художники, талановиті музиканти, здібні спортсмени... Та хіба у змозі статистика все це відстежити?

Ті ж, хто не можуть «втекти», лишаються тут. Деякі з часом гублять усі свої здобутки, а інші продовжують зубами видирати собі гідні місця у суспільстві, аби хоч якось реалізовувати свій багатий потенціал.

Чи справді безвихідь?

Тож ситуація виходить досить сумна, проте не безвихідна. Державі слід якнайшвидше відкрити на цю проблему свої затьмарені політичними міжусобицями очі. Потрібно не просто підтримувати обдарованих людей, а робити це так, аби молодь була проінформована щодо цієї підтримки.

У 2005 році було створено Всеукраїнську молодіжну громадську організацію «Союз обдарованої молоді» (http://som.org.ua), що опікується захистом інтересів здібних молодих людей та сприяє реалізації їхніх можливостей у сучасних умовах.

Союз розробляє і втілює в життя багато різноманітних програм і проектів. Робота проводиться в кількох найважливіших напрямах: працює мистецький відділ, спортивно-туристичний відділ, відділи інформаційних технологій, психологічної роботи, відділ роботи з дітьми-інвалідами. Союз об’єднує понад 3000 обдарованих і талановитих молодих людей із усіх регіонів України, але це, безперечно, мало. Насправді цікавих і обдарованих особистостей в Україні не менше кількох мільйонів, і всі вони потребують підтримки й розвитку.

Політики мають усвідомити, що майбутнє держави треба формувати саме через тих, кому це майбутнє належить. А це – молодь, що сьогодні стає на ноги, і слід усе-таки дати їй можливість випростатись у повний зріст.

Сергій Терепищий,
Голова Союзу обдарованої молоді
http://som.org.ua






















































































Bookmark and Share