ПОЇЗДКА ДО СТОЛИЦІ, АБО КИДАЛИВО ПО - КИЇВСЬКІ


Гортаючи удома цікавий журнал «Однокласник», я натрапив на оголошення про Всеукраїнський конкурс юних журналістів «Твій погляд». Мене це зацікавило, і я вирішив поділитися своїми думками. Коли надрукували мій нарис , зрозумів, що я потрапив до числа призерів і почав готуватися до фінального туру , який мав відбутися в серпні в ДОТ «Молода Гвардія». Побувати в такому чудовому таборі, поспілкуватися з новими друзями, з найкращими журналістами України – хіба це не мрія? Але дійсність внесла свої корективи : запрошення в табір я так і не отримав. Я почав новий навчальний рік із думкою, що мене в черговий раз «кинули» (раніше я з таким зустрічався на конкурсах і олімпіадах, де нам наочно показують, що чесної боротьби немає-перемагає тільки знайомство та посади тих, хто тебе проштовхує). Йшов час, образа потроху забувалась...

І ось несподівано отримую запрошення прибути до міста Києва на церемонію нагородження призерів конкурсу. В моєму серці знову запалав вогник надії. Я планував, що побуваю в нашій столиці , багато чого побачу цікавого та нового, оскільки організатори обіцяли насичену програму перебування в місті. Нарешті знов біла полоса - я їду до Києва . Нас мали зустріти біля потяга.

І ось уже ранок…На вокзалі оголошують про прибуття потягу Одеса - Київ. Я радісно вистрибнув із вагону та почав серед натовпу шукати табличку з написом журналу, в якому проводився конкурс…Уже нікого не було на пероні, а таблички все не було. «Можливо, зустрічаючий мене представник у приміщенні вокзалу? Адже на дворі йде сніг…» - промайнуло у моїй голові. Ще маючи якусь крихітну надію, я вирушив із батьками до приміщення вокзалу. Але і там ніякої таблички ми не знайшли. Просидівши на вокзалі біля 3 годин, ми нарешті додзвонилися до організаторів, які повідомили, щоб ми чекали, адже за нами приїдуть. Покрутившись ще годину, вивчивши ціни у кіосках та розклади поїздів у всіх напрямках, ми отримали довгоочікуваний дзвінок на мобільний телефон із вказівкою виїхати до наступної станції метро, де на нас будуть чекати.

Ще півгодини пішло на вивчення оголошень біля метро. Нарешті ми їдемо в машині. За вікном пробігають рекламні щити, вітрини магазинів, нарешті великий красивий проспект. Наш супроводжувач оголошує: « Це Хрещатик!» Не думав я, що мені доведеться дивитися на цю знамениту вулицю з вікна авто, а я так мріяв пройтись нею.

За вікном промайнув майдан Незалежності - в мене чомусь знову піднявся настрій: « Можливо, просто всі заклопотані приготуванням до церемонії нагородження? Тому все пішло не за планом», - міркував я…

Привітавшись з нами, головний редактор та журналісти редакції «Однокласника» попросили зачекати ще 2 години до зазначеного часу проведення нагородження, а потім ще годину… Простоявши , тому що присісти не було де , я нарешті дочекався урочистої миті.

« Ти чекав недаремно.. ти отримаєш спеціальний приз від ПЛАСТу …» - знов заспокоювали мене мої думки… І ось мене оголошують переможцем номінації. Нарешті знов біла полоса, але не тут-то було, «сюрприз» дійсно був попереду. Вручивши диплом і книжки, розгортають пакунок…і витягають звідти …ручку (спочатку я подумав, що це жарт), але серйозна представниця організації ПЛАСТ Ліна Остапчук ще дістала й чашку та вручила мені…Я був шокований…чи задля цього я разом із батьками проїхав сотні кілометрів…та з самого ранку чекав?

Що це? Перше Квітня? Але ж сьогодні День Святого Миколая! Мені було незручно дивитися на моїх батьків, які ховали від мене очі, тому що для них , мабуть, це був більше, аніж шок. Коли вони були в такому віці, як я зараз, ті молодіжні організації, які займалися насправді вихованням молоді, а не піаром, не могли дозволити собі такого насмішливого та безвідповідального вчинку. Але оскільки ця насмішка почалася з Міністерства освіти та науки, яка в серпні не дала можливість фіналістам конкурсу відпочити в таборі «Молода Гвардія» (але ж це обіцяли на сторінках журналу!), організація під назвою ПЛАСТ вирішила, що й вони можуть бути такими несерйозними.

Вийшовши на вулицю та ще не зрозумівши, що відбулося, я попрямував до майдану Незалежності…стоячи біля ялинки, зрозумів , що я так, як і Майдан, уже нарешті незалежний від горе-організаторів…Походивши по площі близько години та посидівши на вокзалі близько 3 годин, ми вирушили до потягу.

Лежачи у вагоні, я думав , чому дорослим так важко виконувати свої обіцянки, невже і я , коли виросту, буду таким? Доросла людина, особливо коли вона обіймає високу посаду, чомусь нагадує мені маленьку дитину, якій щось забороняють, а вона робить навпаки. Так і дорослі : обіцяють одне, а роблять – інше. Ми зробимо - і не роблять, ми вам дамо - і не дають… Може, тому в нас усе так погано. Дорослі думають і роблять , як діти, а ми, діти, думаємо по – дорослому, але не завжди знаємо, як втілити це в життя.

Мабуть, необхідно в нашій країні робити все навпаки : приймати укази, в яких зазначати : не будемо будувати нові школи; не будемо займатись питаннями виховання молоді; не будемо підвищувати заробітну платню; дозволяється палити і пити спиртні напої в громадських місцях… Прочитавши такі укази, люди будуть робити навпаки , і , можливо, таким чином держава зможе піднятися на вищий рівень .

Я навіть не помітив ,як заснув…Мені щось снилось : я з кимось сперечався, комусь щось доводив…

Вранці мене зустрічали такі мені знайомі та рідні обриси Одеси.

…Нарешті закінчилася моя подорож до Києва, який так і залишився для мене містом-загадкою.

Мрії - як зебра: полоса світла, полоса чорна…
В’ячеслав Овсянік,13 років
смт. Чорноморське
Одеська область
e-meil: petr-cech@bk.ru
телефон: 8(048)750-92-66
ICQ: 364499659

































Bookmark and Share