Ліка Роман: «Наші серця схожі на клейкі смужки: чим більше на них бруду, тим легше їх розклеїти»


Історія Ліки Роман, володарки титулу «Міс Україна — 2007», досить неординарна, можливо, навіть казкова. ...Вона працювала перукаркою в одному з ужгородських салонів краси. Кілька разів цей салон відвідувала Наталія Ворона, екс-дружина Нестора Шуфрича, модель та одна з організаторів національного конкурсу краси. І ось одного разу Наталія запропонувала Ліці взяти участь у конкурсі. Продовження цієї історії відоме багатьом. Сьогодні Ліка носить корону «Міс Україна — 2007», нещодавно повернулася з конкурсу «Міс світу» в Китаї, де ввійшла до двадцятки кращих фігур світу. Саме через такий успіх в обласній пресі дівчину нарекли ужгородською «Попелюшкою». І хоча заздалегідь домовлена зус­тріч кілька разів переносилася, цього тижня мені таки випала нагода поспілкуватися з Лікою.

— Ліко, чи довго думали над пропозицією Наталії Ворони взяти участь у національному конкурсі краси?

— Ну загалом вона дала мені дві години на роздуми (посміхається — Авт.). Часу було обмаль, бо деякі з учасниць уже встигли пройти фото-сесію.

— А як узагалі відреагували на таку пропозицію?

— Сказати, що була здивована, все одно, що нічого не сказати. Я була просто шокована. Можливо, я б і відмовилася від пропозиції, якби не одна фраза Наталії. Вона сказала: «Я могла б дуже багато знайти гарних дівчат, але для мене важливою є не тільки твоя зовнішня краса, а й внутрішня. Я хочу, щоб ти її показала».

— Ви самі приймали рішення?

— На моє рішення вплинула моя мама, вона мене підтримала, і тим додала впевненості. Потім я зателефонувала подрузі, а вона завжди була проти модельного бізнесу. І я була впевнена, що вона не підтримає моє рішення, бо завжди дуже хвилюється за мене, сама пережила негативні наслідки участі в конкурсі обласного рівня. Та вона чомусь мене підтримала.

— Чи можете пригадати якісь нюанси конкурсу «Міс світу», які вразили вас з позитивного чи негативного боку?

— «Міс світу» — це конкурс, створений більше як телешоу, національний же конкурс краси в Україні більше спрямований на людей, присутніх на цій події. Мені здається, що це навіть краще. Крім того, як на мене, то було досить багато непродуманих моментів. Ну, наприклад, на одній з останніх генеральних репетицій постановники дуже багато чого змінили, що, зрозуміло, дезорієнтувало нас як конкурсанток. У нас були добре відпрацьовані схеми виходів, а в останню хвилину все майже кардинально довелося змінювати. Через це було важко, ми розгублювалися. Натомість у нас на «Міс Україна» все було чітко, ідеально відпрацьовано. Тому я вважаю, що Україна зможе краще провести це шоу наступного року. А позитивним фактором у «Міс світу» можу відзначити повагу організаторів до кожної з 106 учасниць конкурсу.

— У багатьох конкурси краси асоціюються з видиранням будь-яким шляхом перемоги в конкуренток. Ну щось на кшталт, коли дівчата чинять підлості одна одній, ламаючи підбори або ховаючи сукні. Трапляються взагалі такі речі на по­дібних конкурсах чи це вимисел?

— Загалом можу зазначити, що все було навпаки. У всякому разі з дівчатами, з якими я спілкувалася. Ми намагалися підтримувати одна одну. Загалом під час підготовки до конкурсу була така дружня атмосфера. Дівчата-конкурсантки знали, що за ними спостерігають, тому кожна намагалася зарекомендувати себе з кращого боку. Ми вболівали за дівчат-фіналісток так само приязно, як і всі глядачі.

— Перед участю в конкурсі «Міс світу» обов’язковою умовою було втілення в життя якихось власних благодійних намірів. Чому для цього ви обрали саме США?

— Бо мене туди запросили. А взагалі я дуже хочу поїхати в Африку, Індію, подивитися, як живуть люди там. Одне, коли країна фінансово бідна, і зовсім інше, коли вона бідна морально. Тому якоюсь мірою США — це приклад духовно бідної країни. А відродження моральних цінностей — моя головна місія.

— Як вас сприйняли американці?

— Я християнка, і тому дуже багато людей в Америці неодноразово запитували мене, як так може бути, що я віруюча і в шоу-бізнесі. Багато з них не вірили, що я, перебуваючи в шоу-бізнесі, дотримуюся основних принципів Біблії. Однак я, наприклад, проти сексу до шлюбу, бережу себе для своєї половинки. Багато хто взагалі не може уявити, як так, перебуваючи в такій сфері, я можу залишатися цнотливою.

— Але певно правда в такій недовірі є, адже ні для кого не секрет, що модельний бізнес є дуже специфічним щодо цього. Я не кажу, що це стосується всіх моделей, але декому, аби досягти якогось успіху, потрібно пройти через ліжко.

— Я цілком погоджуюся і розумію це. У мене було чимало пропозицій в 17 років, потім у 19... Більше того, в мене контракт на столі лежав з одним із найпрестижніших модельних агентств Японії. І мені нічого не вартувало погодитися на запропоновані умови. Деякі мої знайомі дорікали мені за бездіяльність, казали, що так я втрачаю свій шанс. Але я відмовилася, хоча знала, що великих успіхів, не роздягаючись, досягти не зможу. Наразі вся індустрія краси спрямована на те, щоб роздягнути дівчину, а не навпаки. А це для мене неприпустимо.

— Тоді чому ви таки погодилися на участь у різноманітних конкурсах краси?

— Це зовсім інше. Навіть реклама різниться від модельного бізнесу. Ось, наприклад, наразі співпрацюю з салоном «Юнона», який є спонсором конкурсу «Міс Україна». У січні в мене буде показ. Але цей салон запропонував мені умови вибору суконь. Я сама вибираю, в яких сукнях виходитиму.

— Чи є бажання взяти участь, наприклад, у «Міс всесвіту» чи «Міс планета»?

— Наразі не бачу в цьому сенсу. Для чого? Щоб задовольнити свої амбіції? Не хочеться.

— Ви казали, що для вас неприйнятним є факт показу себе в нижній білизні. Як оцінюєте той парадокс, що на «Міс світу» ввійшли до двадцятки кращих фігур світу?

— Мені сподобалося, що цей вихід у купальниках проводився на пляжі, тобто сама атмосфера була прийнятною для цього конкурсу. Але фотографуватися в нижній білизні для глянцевих журналів — це не моє. Якби нам сказали, що виходу в купальниках не буде, я б через це не сумувала. Я була здивована, коли ввійшла до двадцятки, просто навіть не думала про це.

— Чому ви дотримуєтеся позиції, що до шлюбу сексу бути не може? Хто виховав у вас такі принципи?

— Я з дитинства ходжу до церкви. Ми з мамою дуже багато спілкувалися на різні теми. Однак вона ніколи мені нічого не забороняла. Вона розуміла, що в якийсь момент її заборони на мене не діятимуть. Тому вона навчила мене розрізняти хороше від поганого. Так вийшло, що я росла в дорослій компанії, і мама для мене, як подруга, я не маю від неї ніяких секретів. Я бачила дуже багато негативних речей, яких мені не хотілося б пережити самій. Тому їх уникаю, вважаючи, що себе потрібно цінувати і берегти до шлюбу. Я переконана, що цей фактор лише зміцнює молоду сім’ю. Я завжди наводжу такий приклад: наші серця схожі на клейкі смужки, які спершу дуже добре клеяться. Та якщо ми щоразу будемо приклеювати їх до чогось, потрібно це чи ні, з часом вони стають брудними і втрачають властивість добре клеїтися. І коли дві брудні смужки приклеїти одна до одної, вони дуже швидко можуть розклеїтися через те, що між ними дуже багато бруду. Так само і сім’я, яка утворилася після того, як кожен зазнав у житті дуже багато, може розпастися через «бруд», який існує між двома серцями. Саме на ці теми я і проводила зустрічі в Америці. Там дуже поширене те, на мій погляд, коли дівчата і хлопці перший статевий досвід набувають у віці 12—13 років.

— Та у нас в Україні не краща ситуація. Однак, Ліко, на вашу думку, хіба можна викорінити цю проблему, змінити її шляхом розмов?

— Я думаю, що говорити про такі речі необхідно, більше того, потрібно показувати приклад молодшому поколінню. Стосунки можна порівняти з доларовою купюрою. Маю на увазі, що для того, аби вміти розпізнати її оригінал, нам не потрібно вивчати купу підробок. Ми просто маємо знати, яким має бути оригінал. Так само і стосунки між людьми. Щоб пізнати справжнє кохання, необов’язково перепробувати всі варіанти псевдокохання. У мене багато друзів, які одружувалися незайманими, і їхня сім’я від цього нічого не втратила, а навпаки.

— Ви вірите в кохання?

— Я вірю в те, що кожна людина має свою половинку. Коли люди знаходять одне одного, вони здолають усі неприємності і любитимуть одне одного ще дужче.

— Виходить, що ви вірите і в долю?

— Я вірю в те, що нас створив Бог. І він для кожного з нас має якусь місію. І якщо ми обираємо шлях, який він підготував для нас, то все буде добре.

— А як ставитеся до того, що багато людей звертаються до Бога лише в тяжкі хвилини?

— Просто люди часто використовують Бога як «швидку допомогу». А жити з Богом — це щоденний твій вибір. Але бувають такі приклади, коли людина, маючи серце, наповнене якоюсь рідиною, все життя розливає його в різні боки і в один момент у серці настає порожнеча. Коли люди з цією порожнечею в душі починають звертатися до Бога, серце знову наповнюється, що дає їм сили і бажання жити далі. Це правильний вибір, бо інколи люди намагаються заповнити цю порожнечу ще більшим «брудом»: наркотиками, алкоголем. Але порожнечу може заповнити тільки Бог, бо він наповнив наші серця.

— А як розпізнати свою половинку? Якою її бачите?

— Для мене це має бути людина, яка знає, куди вона йде, для чого і яким шляхом. У кожного з нас є ідеал. Однак інколи зовсім різні люди знаходять одне одного. Вони і самі не думали, що саме це їм потрібно найбільше. Можливо, я не можу точно описати свого майбутнього нареченого, але знаю, що можу любити і хочу любити, і буду любити. Якщо говорити про зовнішність, то мені завжди подобалися темні хлопці. Головне мати чарівність. У мене є знайомий, який зовсім не відповідає моєму ідеалу зовнішності, але його чарівність компенсує це.

— Що вам не подобається в чоловіках?

— Мені дуже не подобається, коли вони вихваляються, хизуючись своєю матеріальною забезпеченістю або привабливою зовнішністю. Не люблю хамів і тих, на яких лежить відбиток грошей. Крім того, мені неприємно, коли при мені чоловіки розмовляють нецензурно та говорять про занадто відверті речі.

— На що ви, в першу чергу, звертаєте увагу, дивлячись на перехожих?

— Так виходить, що насамперед дивлюся на волосся, та це, мабуть, через мою професійну діяльність (сміється. — Авт.). Це, очевидно, професійна хвороба. Що стосується спілкування, то для мене головне виховання, такт, повага і манера розмови.

— Що любите в людях? За що їх цінуєте?

— Наразі на думку спадають два основні критерії — вірність і відкритість. І не люблю поверховості. Коли розумію, що марно витрачаю час, спілкуючись з людиною, перестаю з нею спілкуватися.

— Що означає ваше ім’я?

— Моє повне ім’я Лілія. Мама з дитинства мріяла назвати доньку Лікою, але в рагсі відмовили реєструвати мене як Ліку, апелюючи тим, що такого імені немає, тому мама зупинилася на імені Лілія.

— Ліко, як ставитеся до слави?

— Слава — це нелегко. Бо є чимало спокус і багато людей забувають, що успіх не може тривати вічно. Успіх завжди дається з якимсь наміром. Треба знати, що робити зі своєю славою. Вважаю, що те, що я перемогла на «Міс Україна» — це не для того, щоб я стала відомою, а для того, щоб я змогла щось хороше зробити для інших. У кожного з нас є своє призначення, просто не можна про це забувати. Знаю, що слава дуже змінює людей, тому часто запитую близьких мені людей, чи не змінилася я.

— А не боїтеся, що і ваш успіх може закінчитися раптово?

— Я щоразу ввечері перед сном аналізую день, який прожила, і роблю висновки. Ми не повинні плисти за течією, не потрібно забувати, що ми диктуємо нашим обставинам. І ще я довіряю Богові й знаю, що він тримає все у своїх руках. Коли молюся, то прошу в Бога тільки одне — щоб він дав мені мудрості.

— Чи не замислювалися над тим, аби переїхати до Києва?

— Поки це питання для мене відкрите. Хоча так виходить, що дорога «Київ — Ужгород — Київ» для мене вже майже рідна. Наприклад, завтра знову їду в Київ. Якщо будуть якісь пропозиції, які зацікавлять мене і вимагатимуть мого проживання в Києві, можливо, погоджуся.

— А від якої пропозиції ви не відмовилися б?

— Ну, наприклад, бути ведучою якоїсь цікавої телепрограми, метою якої було би підвищення моральних цінностей. Щоб ця програми приносила користь.

— Виходить, що тоді не потрібно було лишати журналістику (Ліка Роман вступила на відділення журналістики, однак провчилася там лише 4 дні, бо зрозуміла, що це не її покликання... — Авт.)?

— Можливо. Але я підучусь, якщо буде потрібно.

Автор: Людмила Федоришина









































































































Bookmark and Share