Діти революції, або Як учні творили помаранчеву революцію в районному центрі


Віднедавна в Україні з`явилася традиція вiдзначати активних учасників помаранчевої революції різними нагородами. Проте дітей, здається, ще не нагороджував ніхто. У Сквиру, що неподалік Білої Церкви на Київщині, днями завітала народна депутатка, голова Союзу українок Лілія Григорович i від імені об`єднання «За Україну! За Ющенка!» вручила кільком десяткам учнів грамоти-подяки, а також кількастам — посвідчення учасника помаранчевої революції.

Що ж такого зробили діти у Сквирі, що їх вирішили відзначити політики з Києва? «Коли ми побачили, що робиться в Києві, — розповів учень 11-го класу Олександр Суслов, — то нам стало трохи незручно через те, що все це відбувається без нас і нашої допомоги. Тому ми вирішили внести в революцію свою частку». Учні домовилися, що не підуть на уроки, а пройдуться містечком і висловлять своє ставлення до помаранчевої революції та нахабства тоді ще діючої влади. «Ми пішли до місцевого штабу Ющенка, щоб взяти плакати, але там нічого не було, — провадить Саша Суслов. — Тому ми самі їх зробили, написали гасла». Після цього пiдлiтки пішли по інших школах, запрошували школярів, їхня революційна колона збільшувалась. А найперше зайшли до училища. Бо тут, розповідають сквирські «помаранчі», «режим» щодо інакомислячих був особливо жорстким.

Та й самим бунтівним учням було нелегко. «Деякі вчителі нас не вiдпускали з уроків, — розповiдав Сашко. — Натякали, що невдовзі екзамени, якi, можливо, нам буде тяжко складати». Непорозуміння виникали й з батьками. Вони, звичайно ж, переживали за своїх дітей: політика як-не-як справа не вельми чиста, а влада (навіть якщо йдеться про, скажімо, директора школи) — не завжди шляхетна. Утім Олександр із батьками дуже швидко знайшов спільну мову: він просто поставив їх перед фактом за кілька годин до початку сквирської учнівської революції. «Наступного після того, як ми домовились, дня, — розповів Сашко, — я прийшов до тата і сказав: «Я в школу не йду. Піду на революцію». Батько погодився і навіть пiдтримав сина. «Коли вони вирішили йти, — пригадує Іван Суслов, авторитетна на Сквирщині людина, поважний бізнесмен і щирої душі благодійник, — син підійшов до мене і попросив надати адвокатів, бо їм, учням, сказали, що виженуть зі школи. «Питань, — кажу йому, — нема: адвокати підуть із вами».

«Коли ми були в Німеччині, — відповідає Сашко на питання про те, чому учні вирішили підтримати саме Ющенка, — мене запитали, звідки я. Я відповів: «З України». Вони сказали, що знають про цю країну через Кличків та Лазаренка. За братів-боксерів було приємно, а за Лазаренка — не дуже. А я б не хотів поїхати за кордон, і там почути, що нами керує людина, яка колись мала судимості. Я не хочу, щоб люди, почувши слово «Україна», лякалися і хапалися за свої гаманці».

Іван ДІДУШОК, "УМ"

Bookmark and Share