Навіщо розмальовують оголених дівчат?


Кажуть, "нормальні люди поезію не видають". Проте Богдан-Олег Горобчук - молодий поет-двотисячник, участник мистецької ґільдії "Nеабищо" - зумів поламати цей стереотип.

Після перемоги у конкурсі видавництва "Смолоскип", впродовж року виходять три збірки його поезій. Подейкують, що останню - "Немає ніякої різниці" - видавець погодився видавати навіть не читаючи. А все через те, що запевнив публіку Львівського Форуму в абсолютній довірі до Горобчука та його віршів...

Правда це чи ні, але Богдан-Олег справді став помітною фігурою на небосхилі актуального українського мистецтва - саме він вів цьогорічну церемонію нагородження переможців конкурсу "Книжка року-2007".

За останній рік ти випустив три поетичні збірки - дві власні та одну в тріо з Коробчуком та Коцаревим. Це претендує на звання безпрецедентного феномену українського книговидання - бо є думка, що "нормальні люди поезію не видають"...

Перше, що дало змогу здійснити цей феномен - перемога на конкурсі "Смолоскипа". Це сталося в травні 2006 року, тоді ж я точно знав, що вийде моя книжка. Перша збірка називалася "Місто в моєму тілі".

Далі я через низку знайомих зв'язався з Леонідом Фінкельштейном (головний редактор видавництва "Факт"). Потім ми узгодили проект "Цілодобово" (збірка поезій Павла Коробчука, Олега Коцарева та Богдана-Олега Горобчука) та пояснили, навіщо це потрібно видавництву - хоча воно і так ішло назустріч.

Цей проект вийшов рік тому - і виявився на диво комерційно успішним. Завдяки "Цілодобово" ми змогли показати, що поети нашого покоління можуть писати хорошу поезію та вміють її піднести та презентувати.

Доказом став десяток презентацій у різних містах України. А Коцарев презентував цю книжку і в Польщі, і в Німеччині - коли їздив на стипендію Вілла Деціуша. Третьою вийшла збірка "Немає ніякої різниці" у листопаді 2007 року.

Власне, ніякого особливого феномену тут нема - просто є люди, котрі думають, що три збірки за рік то є багато. Насправді вірші для тих збірок писалися три роки. А три книжки за три роки - це нормально.

А чи є ідея перейти на більш комерційно успішну прозу?

Я не бачу сенсу писати комерційно успішну прозу. Якщо говорити про гроші, за свої книжки я отримую стільки ж, скільки б отримав за прозу. Сто доларів більше - сто доларів менше...

Взагалі українська сучасна література зараз не у дуже вигідному фінансовому становищі, і видавництво від видавництва не дуже відрізняється в плані гонорарів. Виняток становлять автори, які виходять на якісь шалені наклади - Оксана Забужко, Марія Матіос, Андрій Курков, Юрій Андрухович і ще буквально дві-три особи.

Так що витрачати свій талант заради грошей я не буду. Якщо і перейду на прозу - то без натяку на комерційну - писатиму те, що подобається.

Часто відзначають вміння сучасних митців створювати інформаційні приводи. Збірка "Цілодобово" стала одним з них. Складається враження, що молоді українські автори перейшли до тактики самопіару - піарять самих себе і один одного. Чи так це і чи потрібен взагалі самопіар?

Гадаю, самопіар виник тому, що немає піару.

Я розумію, що, попри всю мою любов до видавництва "Факт", якби ми власними силами не піарили "Цілодобово" - то максимум відбулася б одна забезпечена "Фактом" презентація. Адже виходить купа книжок - і наша просто загубилася б.

Тому я не бачу жодної причини не попаритись самотужки. Бо що таке самопіар?

Ми запрошуємо на презентації друзів-журналістів, вигадуємо якісь цікаві речі самостійно. Не піарщик нам запропонував розмалювати дівчину топлес на сцені, а ми просто це придумали. От і весь самопіар.

Це неправильно, коли після виходу книжки більше не маєш до неї жодного стосунку - треба намагатися зробити її більш-менш популярною. Якщо говорити про поезію, то мистецтво презентації та публічних виступів - дуже важливе.

Ми намагаємось робити ці виступи, намагаємось поїздити Україною з тими книжками. По-моєму, це плюс.

Я би не став з цього якимось чином кепкувати, називаючи це "нахабством". Якби всі автори були такими ж активними, як двотисячники, то українська література пішла би дуже далеко - в хорошому сенсі.

Ти згадав про важливість презентації поезій. Як ти ставишся до слему - мистецтва презентувати вірші?

Я не вважаю слем мистецтвом презентувати вірші. Слем для мене - не є пов'язаним з поезією. Це різні речі. Загалом, я до нього ставлюсь позитивно. З одного боку, це намагання популяризувати поезію. Та зараз це більше скидається на її профанування.

Після перемоги Артема Полежака на кількох слемах, майже перемоги на харківському, для мене слем більше асоціюється з якимось КВНом, Comedy Сlub та іншими подібними речами.

Поезією там і не пахне. Є поставлений голос, є клоунська естетика, є заримовані приколи. Добре, що є такі слемери, як Паша Коробчук і Лазуткін, котрі вміють дуже цікаво подати свої вірші та завести публіку. Але, знову-таки, Коробчук, наприклад, значно сильніший поет, ніж слемер.

Саме тому мені здається, що скоро Паша Коробчук зрозуміє, що слем дискредитує його як поета, представляючи його як "слемерського мальчіка". Хай буде окремо слем, окремо поезія, які ніколи не змішуються.

Щодо "профанування" - все одно нинішня література стала набагато ближчою до читача - зокрема, завдяки Інтернету...

Так, Інтернет сьогодні - це універсальний засіб творення дискурсу навколо літератури. З появою блогів і блогосфери з'явилася можливість отримати негайну реакцію та текст, почути безпосередній коментар.

Інший чинник - простір комунікації між самими письменниками. У моєму ЖЖ є двадцять письменників, з якими я можу мало не щодня спілкуватися - це позитивно впливає і на мене, і на них. Це дуже конденсує літературний процес, перетягує його у віртуальний простір, надаючи навіть можливість деякої безвідповідальності.

Ми нічого офіційно не заявляємо - Інтернет, це як кухня.

В одній зі своїх статей ти скаржився на відсутність "міцної самоорганізуючої структури"... Чи справді потрібно об'єднати український авторів?

Я писав це кілька років тому, коли вважав, що це потрібно... Зараз я більше схиляюся до потреби якоїсь координаційної структури, яка б лобіювала видання українських книжок. Туди б входили, насамперед, видавництва. Потрібна така ж організація для авторів.

Адже коли автор за класну книжку, яка потім стає "Книжкою року", отримує гонорар до тисячі баксів - це смішно.

Можливо, видавництва справді не можуть платити більше, бо не виходять на надприбутки - але потрібно кардинально міняти цю справу.

Можливо, вводити якісь державні преференції, більше премій - і давати їх не тільки людям, що досягли 70-річного віку, як це робить комітет Шевченківської премії.

Потрібна структура, котра би не просто перекачувала гроші комусь у кишеню, а працювала б на українську книжку та українського автора - як профспілка видавців і профспілка письменників.

Звісно, ця ідея в мене виникла хвилину тому - можна все придумати абсолютно інакше. Об'єднати ж авторів, як представників одного покоління, можна проектами на кшталт антології поезії двотисячників "Дві тонни".

Ти вже вжив це спірне слово "двотисячники". До двотисячників відносять настільки різних авторів, що виникає сумнів у доцільності подібного поділу взагалі. На твою думку, чи існує це покоління?

Для мене є покоління вільних в літературі людей, які можуть обирати стиль, тему, не орієнтуючись на штампи.

Наше покоління перше якому не треба було чомусь протистояти або проти чогось боротися. В цьому плані нам, напевно, найтяжче - на нас нічого не тисне, не існує єдиного напрямку, котрий би об'єднав нас разом.

На вісімдесятників спочатку тиснув режим, потім - свобода, на дев'ятдесятників тиснули депресії того часу - тому і поезія у них саркастична, вибухова, але депресивна. Над нами нічого такого немає - тому й народжують різні несхожі один на одного автори.
Катя Калитко та Паша Коробчук - це поети однаково високого рівня, але пишуть у протилежних стилях. Наше покоління уможливило цей розбрід у стилях - ми можемо не орієнтуватися на дух часу, бо його не існує.

Ірина Словінська, для "Життя"


















































































Bookmark and Share