Усупереч привидам


А далі - урочисте підняття козацького прапору, коротка молитва, короткий сніданок і з піснею – у центр Олександрії. Так щоразу йшов загін молодорухівців та їх прихильників цим селищем, зворушуючи, а може й лякаючи місцевих жителів повстанськими піснями. А що ж в самій Олександрії? А сама Олександрія – це суцільний заповідник тоталітаризму, де блукають комуністичні привиди. Через усе селище тягнеться вулиця Кузнєцова, напевно, найдовша вулиця з такою назвою на всьому пострадянському просторі. У самому центрі виділяється пам’ятник якомусь радянському окупанту, а під ним плити зі списками загиблих “героїв” НКВС, які загинули у “героїчній боротьбі” з “українськими буржуазними націоналістами”. А місцева влада, займаючись підгодовуванням цих привидів комунізму, вирішила реставрувати цей пам’ятник, надати йому ще більш святкового вигляду. Але поставити хоч якийсь пам’ятний знак справжнім українським героям у місцевої номенклатури чомусь не було ентузіазму.

Зате у Молодого РУХу Рівненщини та у його прихильників ентузіазму – хоч лопатами загрібай! Чим вони, до речі, і займались, насипаючи лопатами величезний курган з високим хрестом у центрі – давня українська традиція вшанування пам’яті борців за волю України. А по команді “ Табір на обід!”, виснажені фізично, але піднесені морально, молоді ентузіасти ледь доносили свої тіла до табору і кидали їх у річку. Але не для того, щоб покінчити з життям, а щоб відчути весь смак життя.


Потім, після короткої молитви і короткого обіду, короткий волейбол або міні футбол і з новим зарядом енергії та зі старим репертуаром повстанських пісень, знову на роботу. Так за один день у центрі Олександрії зависочів курган з хрестом, від якого аж моторошно стало місцевим радянським феодалам. А ввечері знову у рідний табір, до рідної вечері, з рідними дівчатами, біля рідного вогнища. І усупереч надокучливим російським мотивчикам з “Рукі вверх” або “Тату”, що лунали зі сторони дитячих таборів відпочинку, весь козацький табір вперто і безкомпромісно горланив українські пісні. Репертуару вистачало на півночі. Та після того, як все той же співучий голос якогось молодорухівця заверещав “Та-а-бір надо-о-обра-а-ніч !!!”, хоча півтабору і так уже спало, курінь за куренем почали “вирубатися”. Проте курінь отамана Балдича іноді засиджувався біля вогнища і до ранку. І слід відзначити, що табір співав без жодної краплі алкоголю, бо в таборі був встановлений сухий закон, а таке далеко не кожному вдається! Ось так, поєднуючи приємне з корисним, проходив кожен день козацького молодорухівського табору.

Та чим ближче до дня відкриття пам’ятника, а саме Спаса, тим більш доводилось спостерігати гостросюжетність подій. До працюючих біля кургану хлопців, наприклад, підходили якісь загадкові місцеві жителі, доводячи їм, що ця справа, яку вони роблять на честь борців за Україну, є абсурдною і непотрібною. Але хлопці відсилали таких місцевих “активістів” за потрібною адресою і продовжували справу. Велику увагу приділяла місцева міліція, видно, хвилюючись, щоб пам’ятник був вчасно завершений. А ось місцеві жителі, що мають допомагати працюючим, чомусь передумали, напевно, вирішивши, що місцева влада це завжди авторитет і її потрібно слухати і нічим не нервувати. Крім того, через підозріле шарудіння в нічних хащах навколо табору, з ініціативи козака Полюховича і за згодою отамана Одарченка, було встановлено нічне позмінне чергування біля вогнища. В останні ж дві ночі, коли біля пам’ятника з’явились цінні будматеріали і плити зі списками справжніх героїв України, побоюючись різних диверсій з боку місцевої радянської влади, було встановлено нічне чергування біля кургану.

Та ще не зовсім помер повстанський дух олександрійців. Деякі місцеві прихильники національної ідеї, все ж таки допомагали табору чи то продуктами, чи то дровами, чи кіньми, як, наприклад, місцевий семидесятирічний активіст Кузьмич, що часто бук енергійний, як підліток. Багато й було таких, що допомагали добрим словом чи доброю порадою. Іноді порадників було більше ніж самих працюючих.

І все ж молоді козаки та козачки вистояли і вистояв курган, і постав у всій своїй красі у недільний святковий день. І замайоріли у центрі Олександрії жовто-сині прапори, і прийшли на святковий молебень сотні олександрійців, і була посвята пам’ятника Владикою, і були урочисті промови “старших” рухівців, не дивлячись на те, що підступно замовк мікрофон під час однієї з промов.

І в цей святковий день весь табір відчув усю користь цієї справи, заради якої він героїчно вистояв цілий тиждень!

Дмитро Ткачук-Самовидець














Bookmark and Share