Ліна Костенко: Прозу пишу я, вірші пишуть мене, а над статтями я працюю


Сьогодні у Ліни Костенко день народження. Для тих, хто час від часу заглядає в довідники й енциклопедії, не є таємницею, що 19 березня Ліна Василівна святкує 75 років. «Що це за свято — ювілей? — сказала Ліна Василівна вчора після «круглого столу» в Києво-Могилянській академії. — У мене набагато більше підстав привітати вас, особливо тих, кому до будь-яких ювілеїв ще далеко, ніж у вас — мене».

НАУКМА вирішила привітати свого професора «круглим столом» на тему: «Творчість Ліни Костенко в часах перехідних і вічних». Ліна Костенко сиділа в першому ряду і слухала, як про неї говорять у третій особі: про Ліну Костенко і кіно, про Євгена Маланюка і про Ліну Костенко, про природу в поезії Ліни Костенко, про її полеміку з Блоком у «Скіфській одіссеї», про неоромантичного автора у сучасному контексті, а в цей час фотографи сиділи у неї під ногами і, пропікаючи оком націленої камери, чекали вдалого ракурсу. Під кінець «круглого столу» публіка, серед якої було багато жінок із квітами, загукала: «Хай говорить Ліна Василівна».

Вона стала за стіл, але говорила не в аудиторію, а в телекамери — так її почують усі, хто зможе і потребує почути слова «невловимої королеви», як писав про неї Юрій Андрухович. Вона подякувала Могилянці за розуміння того, що треба перекрити всі ці урочистості чимось розумним, і зібрала «круглий стіл», де виступили розумні люди. Сказала, що прийшла пересидіти тут лиху годину, бо ж сьогодні мав відбуватися її ювілейний вечір в оперному театрі: «А буває такий стан, коли ти не хочеш виходити. І я думаю: ну чому мене змушують святкувати і заважають працювати?».

Ліна Василівна поправила промовців, які підготували наукові статті про неї. Внесла ясність із негативною, ворожою статтею про неї Станіслава Тельнюка — попросила обережніше ставитися до імен покійних, адже потім письменник дуже розкаювався і страждав, і в передсмертному листі до родичів просив пробачення у поетеси. На інформацію про кандидатську дисертацію «Про любовну лірику Дмитра Павличка і Ліни Костенко» сказала: «Будьмо етичними, не треба моїм іменем всує махати. Бо Павличко — це дуже талановитий поет, але він Герой України, а мої герої погинули, не забуваймо, що українці — дуже трагічна нація. Так що ці водевілі і фарси нікому не потрібні».

У доповіді Лариси Брюховецької прозвучала думка, що українським суспільством досі ще не оцінена і всерйоз не прочитана версія нашої історії у викладі Ліни Костенко. Ліна Василівна її розвинула: «У мене був задум написати цілий корпус поем, історичних романів — дати всю українську історію від початку до кінця. Але більше жодного історичного твору я не напишу: скільки можна терпіти зневагу до українського слова! Я мало не потрапила в народниці. Зараз я закінчила повість «Записки українського самашедшего» — про сучасність, про ці недавні події, і віднині я пишу тільки сучасні речі, які можуть і не пригодитися надалі. Але чому я про це думаю? Читаєте — не читаєте, мені байдуже. Я буду «пофігісткою», хочете? Історію будуть писати молоді, зі своїм баченням, а мені дуже багато на світі набридло».

* * *
Сьогодні день народження, який має святкувати кожний. Бо про кожного іменинниця Ліна Василівна Костенко у своїх віршах сказала — про діда й бабу на призьбі, в яких чужі онуки обривають шовковицю, про розумну, сильну і раниму жінку, про Марусю Чурай, про філософа, про закоханого, молодого і старого, хто пройшов війну і хто грається в словесний пінг-понг, про Сковороду, про історію, про народ. Якби почати в нашій вітчизні повернення культу Поета, то кришталевішого символу Поета не знайти. І що для літераторів нетрадиційно, слово у Ліни Костенко є і діло — ні прірви між ними, ні щілини, ні тіні. Від скількох нагород відмовилася, від скількох книжок і звань, знає тільки вона сама. Не гординя — гідність стоїть на сторожі її творчості і життя. І ювілейний вечір в Національній опері на завтра Ліна Костенко теж «не взяла», хоч і прийшли, і попросили, і дали. Мабуть, не любить угод.

Паростки Помаранчевої революції проросли тоді, коли з`явилися перші книжки Ліни Костенко. Хай вибачають решта шістдесятників, але саме її вірші були тоншими і точнішими. Камертон, налаштований на вічність.

Максималістська етика особистості — а хіба може бути етика особистості іншою? — у довершеній поетичній формі. Довершений — вбирає в себе і значення «вишуканий».

Тільки усвідомлення своєї етнічної, родової пам`яті приводить особистість до довіри до собі подібних. Але, хто вони, Їй подібні? І хто той Народ, який подійбний Їй? Чи є сумнів у тому, що Вона подібна своєму Народові? Соціологічно — ніякої подоби. Є підстави припускати, що більшість тих, за кого Вона кладе свою душу, не усвідомлює принесеної жертви. Але хіба Той, до кого звернені молитви, не почує щирих слів?

Її — почує. Бо вона вимагає не від Бога. Вона вимагає від нас. Нічого більшого, ніж бути подібними до Нього. В милосерді.

Для чого Народ породив Її? Щоб Вона його відроджувала. Таке от суспільно-філософське привітання з Днем народження. Многая літа вам, Ліно Василівно!

Але краще за неї ніхто не скаже і не напише. Ми розсудили, що вірші Ліни Костенко в її День народження будуть найкращим подарунком для всіх нас.

Валентина КЛИМЕНКО, Відділ культури "УМ"


* * *
Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

«Є вірші — квіти...»
Є вірші — квіти.
Вірші — дуби.
Є іграшки — вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є —
каторжани.
Крізь мури в`язниць,
по тернах лихоліть —
ідуть, ідуть по етапу століть...

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Я виросла у Київській Венеції
Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школи,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів... острів Тугорханів...
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев`яної Венеції.

Підмосковний етюд
По двійко лиж — і навпростець лісами,
в сніги, у сосни, в тишу — без лижні.
Сполохать ніч дзвінкими голосами,
зайти у нетрі, збитися — аж ні!
То там, то там над соснами димочок,
і в крижаних бурульках бахроми
стоїть такий чудесний теремочок —
друбок бурштину в кружеві зими!
Там Пастернак, а там живе Чуковський,
а там живе Довженко, там Хікмет.
Все так реально, а мороз — чукотський,
а ми на лижах — і вперед, вперед!
Ще всі живі. Цитуємо поетів.
Ми ще студенти, нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
перелягли нам стежку до воріт.
Зметнеться вгору білочка-біженка.
Сипнеться снігом, як вишневий сад.
І ще вікно світилось у Довженка,
як ми тоді верталися назад.
Ще нас в житті чекало що завгодно.
Стояли сосни в білих кімоно.
І це було так просто і природно —
що у Довженка світиться вікно..

* * *
Гуде вогонь — веселий сатана,
червоним реготом вихоплюється з печі...

А я чолом припала до вікна,
і смуток мій бере мене за плечі.

Сама пішла світ за очі — аби
знайти від тебе крихту порятунку.

Мої думки, як дикі голуби,
в полях шукали синього притулку.

Сама втекла в сніги, у глухомань,
щоб віднайти душевну рівновагу.

І віднайшла — гірку печаль світань.
І п`ю, немов невиброджену брагу.

І жду якогось чуда із чудес.
Читаю ніч, немов би чорну книгу.

Якщо кохаєш — знайдеш без адрес
оцю хатину за морями снігу.

І відпливаю поночі одна
на кризі шибки у холодний вечір.
І спить в печі веселий сатана,
уткнувся жаром в лапи головешок.
І так до самих синіх зоряниць,
до світанкових поїздів ячання —
до безміру, як в темряві зіниці,
тривожно шириться чекання...

Біла симфонія
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу —
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий...
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:
— Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання...
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідности —
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка...
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана...
Я тільки сніг пам`ятаю,
отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту...
А нам з тобою — до сміху!
А нам з тобою не смутно!
І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.
І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація...
Біла симфонія снігу.
Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило...
Ти — моє перше кохання.
Останнє уже було.

«Хай буде легко.
Дотиком пера...»
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам`яті вустами

Пелюстки старовинного романсу
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов`ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на манішці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.

* * *
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

* * *
Двори стоять у хуртовині айстр,
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, —
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!


* * *
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Bookmark and Share