Травень 2008: Биківнянська трагедія


З кінця 1980-х років на місці масових розстрілів в Биківні під Києвом вшановують жертв окупаційного червоного режиму. Спочатку це робилось напівпідпільно, під наглядом і фільмуванням органів держбезпеки СССР. Потім силами громадськості, але неофіційно. Лише з кінця 1990-х років силами Київського «Меморіалу» ім.В.Стуса вшанування в Биківні отримали відносно широкий розголос і організаційну підтримку київської міської влади. Після помаранчевої революції щорічні урочистості в Биківні набули офіційного статусу. Биківню із виступом відвідує Президент, урядовці. Та, як показує досвід, все те святе для кожного українця, за що береться наша влада, паплюжиться та профанується. Так сталось і в Биківні.

Почалось з того, що охорона Президента заблокувала під’їзд до безпосереднього місця вшанування для автобусів з учасниками вшанування, переважна більшість яких є людьми похилого віку. Таким чином старші люди змушені були пішки йти близько кілометру до пам’ятного хреста. Я розумію заходи безпеки, їх необхідність, тим більше в лісі, але ж не будь-якою ціною. Коли би охорона шукала не найменшої роботи для себе, а мала добру волю, то якийсь прийнятний вихід можна було би знайти.

Для урочистої частини вздовж стежки, що веде до пам’ятника, розставили курсантів силових структур в парадній формі, зробивши з них живий коридор, почесну варту. З точки зору організації вшанування та патріотичного виховання, в першу чергу тих самих курсантів, це було зроблено правильно. Але очевидно ніхто тим курсантам не пояснив, навіщо і чому їм треба стояти кілька годин на тій стежці. В той час як від них треба було вимагати не лише знання історії Биківні, але і розуміння причин, наслідків та глибокого співпереживання трагедії. В результаті цей «коридор», через який пройшли всі учасники вшанування, матюкався, плювався, недоречно жартував. Я йшов тим «коридором», як стежкою сорому. І всі, хто прийшов на вшанування, нею пройшли.

Та сама проблема і з учнями кількох шкіл, яких за совєцькою традицією зігнали на офіційний захід. Я сумніваюсь, чи хтось їм взагалі пояснював, а тим більше толково, щоби достукатись до душі і сумління, куди і навіщо вони йдуть. Учні ж сприймали це просто як ненависне насильство над їх вихідним днем. В результаті на місці могил, де густина являє 2-3 тіла на 1 кв.м., де копнувши 3-4 рази натикаєшся на чиїсь залишки, лишилась гора пластикового та паперового сміття. Як після концерту поп-виконавця на Майдані. В попередні роки, коли люди приходили з почуття обов’язку, після вшанування ніхто сміття не лишав.

В обох випадка винні не курсанти, та учні. Вони є такими, якою є вся інша молодь, яку треба виховувати, доносячи добре, розумне вічне, борючись в її головах за місце з культурою споживання. Винні вчителі, вихователі, офіцери, чиновники.

Це не означає, що не треба приводити в Биківню, Крути, Берестечко учнів, студентів, курсантів. Навпаки, треба. Але спершу треба виховати в них розуміння трагедії, розуміння героїки, причин, наслідків, підвести до правильних висновків. Інакше є зворотній ефект.

Далі було ще сумніше. Президент виголосив промову, як водиться, досить сильну. Оголосив про створення не тільки списку жертв, але і списку катів, чого вже давно вимагає справедливість. А потім зауважив, що радий бачити тисячі людей (не впевнений, чи тисячі зо дві там набралось), які прийшли не за наказом, а за покликом серця. Кому потрібно це лицемірство? Президенту брешуть клерки про стан справ, чи бреше він? Ні той, ні інший варіант не знімає з нього відповідальності.

Президент закінчив промову, пішов. В одну мить зникли всі зігнані школярі, курсанти, охоронці, «тихарі» в натовпі. Лишилась невелика купа людей, яка сама собі змушена була розповідати про реальний стан справ із вшануванням, із відсутністю підтримки державою політв’язнів і репресованих (їх кати отримують величезні пенсії в незалежній Україні, щокілька років нову зірочку на пагони і чергову надбавку), про нехтування пам’яттю і т.д. Ті, кому це треба було чути, вже пішли.

Така профанація вшануваня робить в тисячу разів більше шкоди українству, ніж його відсутність. Цей совєтський підхід до організації «офіційних» мітингів виховує стійку відразу в «добровільних учасників» до шляхетних ідей, заради яких вони ніби-то організовуються. Той, хто відповідає за таку організацію вшанувань, за класифікацією Лєніна, або дурень, або провокатор. Ні тому, ні іншому не має бути місця у державній владі.

Та найбільше я страждаю через те, що нема змоги кинути в обличчя тим посадовцям слова про їх лицемірство, в усіх галузях – від пам’яті, до економіки. І хай вони та їх діти моляться, щоби це не вилилось в нову гайдамаччину, яка вже не буде ділити на «менш» і «більш» винних.

Михайло Плотніков, Київська міська організація Українського добровільного історико-просвітницького правозахисного благодійного Товариства "Меморіал" імені Василя Стуса



















Bookmark and Share