Батьків син, або чому Андрій Вікторович Ющенко не стане спадкоємцем Віктора Андрійовича на посаді Президента


Який він — Андрій, син Віктора Ющенка, Президента України? Напевно, розпещений, а може, iнфантильний чи надто закритий? Цi питання виникали у мене по дорозі на інтерв`ю з Андрієм. А він — почувається вільно, говорить спокійно, ніби й не хвилюється, що скаже щось не так. Мені він здався дещо старшим за свої 19 років, більш зрілим чи що. Каже, любить носити костюми (підтверджено чорною смугастою двійкою, яку Андрій одягнув того вечора) — від Brioni, Palzileri, Dolce&Gabbana. Пахне Aqua For Men від Hugo Boss. Стверджує, що багато часу віддає навчанню (навіть у Карпати з батьком та грузинським президентом Саакашвілі не поїхав, бо — інститут) і роботі. П`є каву з вершками і десь посеред розмови нарешті починає посміхатися. Значить, бесіда вдалася?

«Мій друг Георгій Шеварднадзе вже вчить українську мову»
— Андрію, скажи, будь ласка, ти можеш бути щирим?
— Щирим?
— Так, відвертим у відповідях?
— Можу, але частіше це буває з тими людьми, які цього заслуговують або потребують. Тому що деякі люди, яких я знаю, зі мною не зовсім відверті. Саме з ними я таким чином і спілкуюся.
— Це нові знайомі?
— За цей час з`явилося дуже багато нових знайомих — комусь дійсно щось треба, а комусь — замало. І саме з тими, кому замало, важко бути щирим.
— Андрію, після того як почалася передвиборча кампанія і зараз, коли ти став сином Президента, ти відчуваєш якусь відповідальність чи, можливо, важкість?
— Чесно кажучи, клопотів стало набагато більше, ніж було, проблем побільшало. Наприклад, не можна кудись піти, бо скрізь за тобою дивляться, скрізь ти — центр уваги. Я намагаюся якимось чином зробити так, щоб люди мене просто не помічали.
— Тобто тебе вже часто впізнають на вулиці?
— Звичайно, на вулиці і в деяких закладах не завжди це приємно. Я намагаюся відвідувати ті місця, де всіх знаю. Нічне життя я також люблю, але буваю у клубах раз чи двічі на тиждень — це максимум часу, який я можу там провести.
— Яка в тебе зараз охорона?
— Це хлопці, яких я добре знаю, яких я сам вибирав, у яких упевнений. Зараз зі мною один.
— А серед твоїх друзів багато з відомими іменами?
— До речі, ми зараз iз Юрою Бродським, сином Михайла Бродського, якого я привчив до української мови, майже остаточно перетягли до Києва Георгія Шеварднадзе, онука екс-президента Грузії. Тепер він відсотків на 20 говорить українською. Цей хлопець — поліглот: уже знає італійську, французьку, англійську. Ще — Олесь Довгий. Насправді я залюбки спілкуюся з батьковими друзями: з Євгеном Альфредовичем Червоненком, Давидом Важаєвичем Жванією. Друзі в мене переважно старші — починаючи від 22-23 років. А татових колег я давно знаю. Чесно кажучи, кращих людей в Україні, ніж ті, що з ним на даний момент є, напевно, не знайшов би.
— Це хто саме?
— Олександр Олександрович Зінченко, ті ж Червоненко, Жванія, Луценко, Томенко — професіонали своєї роботи. І Юлія Володимирівна, безумовно, дуже гарна жінка, досить порядна і розумна.
— Правда, що Червоненко був водієм і охоронцем твого тата?..
— Він відповідав за охорону, але персональним охоронцем чи водієм не був.
«А в`їхав у моє таксі водій Волкова з Верховної Ради»
— До речі, а як ти пережив автомобільну аварію 2003 року?
— Жахливо, тому що місяць після неї я нічого не пам`ятав: прокидаєшся і не розумієш, де ти, що тут робиш, потім дивишся на себе в дзеркало... Паморочиться в голові. У мене просто півобличчя не було (показує шрам. — Авт.), але склеїли мене добре (сміється. — Авт.)
— І до чого дійшло розслідування цiєї аварiї?
— Так і не відомо, що сталося. Я спілкувався з тим водієм, який так добре в мене заїхав, коли я сидів на пасажирському сидінні таксі. Це — водій Волкова з Верховної Ради, з вигляду чесний, нормальний хлопець.
«У всьому я покладаюся на батька»
— Андрію, як у тебе склалися стосунки з мачухою, Катериною Чумаченко, після першого знайомства?
— Коли ми вперше познайомилися, мені, здається, було років 12. Чесно кажучи, все нормально, спілкування чудове, вдома ми з нею часто розмовляємо.
— А ти тата до неї не ревнував?
— Звичайно, спочатку я був досить малий і не розумів ні батька, ні маму. Згодом усвідомив, що головне — аби кожен мав своє щастя. Тепер моя мама одружена, батько одружений. Вони знайшли своє щастя.
— Андрію, а взагалі хто для тебе є авторитетом, хто на тебе впливає?
— Авторитетом, звичайно, для мене є батько. Він— кумир, кращого прикладу я не бачив. І ще трішки сестра має на мене вплив.
— А чому він твій кумир? Що в ньому такого особливого?
— По-перше, так само, як і батько, я із села. Ми переїхали в Київ, коли мені був рік. Але оскільки я був хворобливим хлопчиком, то весь час проводив у селі або у батькiв тата, або мами — це Хоружівка й Ленінка. І я бачив батьків кар`єрний ріст — він виростав від звичайного працівника банку й піднявся до Президента України. Це все відбувалося на моїх очах, і саме тому він мій кумир.
«Під час Майдану одного разу вночі нам дорогу перекрив КамАЗ»
— А в тебе не виникає відчуття нереальності у зв`язку з усіма цими подіями? Ти — син Президента, тієї людини, за яку боролися, яку тепер звеличують...
— Я досі не усвідомив того, що ми перемогли на Майдані. Важко перейти в інший стан... Це, звичайно, щастя: по телевізору, на першій сторінці — мій батько, людина, на яку я опираюся і сподіваюся.
— Коли згадуєш ті події — революцію на Майдані, що тобі перше спадає на думку?
— Слава Богу, що ми це пережили. І більше нічого. Дуже тяжко було.
— Що саме? Йдеться про переслідування вашої родини?
— Страшно було за те, що немає ні родинного, ні особистого життя. Не можна ні на навчання піти, ні вийти на вулицю, навіть тоді, коли я їздив з охороною, — своєю і додатковою. Одного разу вночі, десь о третій годині, я вертався з мітингу, і нам дорогу перекрив КамАЗ. Міліція довго пояснювала, що з іншого боку є об`їзд, але ми знали, що насправді ніякого об`їзду там немає, тому розвернулися і поїхали назад. За себе я не боявся, бо, в принципі, був у якійсь безпеці, але боявся за батька, що з ним, не дай Боже, щось станеться.
— Коли батька отруїли, коли згодом почалися фальсифікації результатів виборів, що він говорив?
— Він з першого дня, як став кандидатом у Президенти, був упевнений у перемозі. Була впевнена його команда. Був упевнений народ, тобто ця впевненість передавалася від одного до іншого.
— І в кого Віктор Андрійович черпав підтримку в той важкий період?
— Мені здається, батько вже в одному інтерв`ю казав — коли приходив додому, то головне, щоб усі діти були поруч.
— Ти вивчаєш інтерв`ю батька: коли він що сказав і де?
— За всіма не встигнеш устежити, а те, що бачив, пам`ятаю добре.
— У пресі з`являлися повідомлення, що твоїй мамі пропонували великі гроші, щоб вона посприяла кампанії проти Віктора Андрійовича. Це правда?
— Ні, неправда. Якщо згадати всю передвиборчу кампанію — було, певно, повідомлень шість в інтернеті, що мою маму вбили або десь у Швейцарії, або в іншому місці, у неї вдома, за кордоном. Хоча вона років зо два не виїжджала з України. Дуже багато було неприємних речей, скандалів. Але мої батьки дуже добре спілкуються, ніяких непорозумінь немає.
«У колишньому Палаці піонерів залишилися мої картини»
— Твій тато великий прихильник традицій і всього українського. Ти поділяєш його iнтереси?
— Повністю в усьому. У нас це сімейне — любов до України, віра в Бога, повага до старших. Як і батько, я люблю малювати. Пригадую, найкраща його реакція на мої подарунки була від картини, яку я йому написав. Це було чотири роки тому. Я хотів наслідувати батька і написати олією, але використав гуаш, хоча малюю переважно чорно-білим олівцем різних тонiв. У колишньому Палаці піонерів залишилося, мабуть, моїх картин п`ять.
— А тепер, якщо їх хтось «відкопає»...
— Тепер їх ніхто не «відкопає».
— Чому? Вони не підписані?
— Здається, тільки одна — натюрморт.
— Можеш пригадати якісь яскраві моменти з дитинства? Взагалі, вважаєш, що найкращі моменти були в дитинстві чи все ще попереду? І який, на твою думку, в людини «золотий вік»?
— Мені здається, немає такого поняття, як «золотий вік». Щороку може з`явитися щось таке, що прикрашатиме твоє життя. Це може бути людина чи обставини. А з дитинства можу пригадати, що батько розповідав недавно. Мені тоді було сім років, і я дуже любив боротися з батьком, він мене закидав у різні кутки (посміхається. — Авт.). І я якось запитав: «Ви думки читати вмієте?». Він сказав: «Звичайно, синку». Я кажу: «І що, наприклад, я зараз думаю?». А він відповідає: «Ти думаєш, що любиш мене». Після цього я ще років півтора-два боявся біля батька щось погане подумати.
«Я своїй дівчині інколи кажу: «Я тебе обожнюю, але ти буваєш такою противною...»
— Не думаєш, що гучне батькове прізвище, можливо, заважатиме тобі жити?
— Інколи найменше хочеться, щоб на тебе зважали чи спілкувалися тільки завдяки прізвищу.
— Тебе напружує прискіплива увага до твоєї персони?
— Єдине, що мало вільного часу. А так у принципі...
— А на що витрачаєш вільний час?
— Тільки на відпочинок. Для мене найкращий відпочинок — завалитися додому, погортати якусь книжечку або подивитися телевізор.
— Що читаєш?
— Останнє — це енциклопедія вин. Мені дуже подобається ця тема, хоча сам рідко коли вживаю. І батько цим цікавиться. Зрештою, я намагаюся якимось чином наслідувати його і в літературі, і в антикваріаті. У мене скрізь старовинні українські та європейські речі.
— А гороскопи читаєш?
— Весь час читаю, але ніколи не вірю. Цікаво просто, що зірки думають.
— Ти задоволений тим, що маєш, чи хочеш мати більше?
— Звичайно, більше, як і кожна людина. Зараз я витрачаюся на свою дівчину, на свою маму, трохи — бабусі, двоюрідному брату, на себе.
— Поговоримо про амурні справи. З огляду на твiй «родовiд», багатьох дівчат цікавить, який типаж тобі подобається — чорняві чи біляві, високі чи маленькі?
— Немає різниці. Але високі мені дуже мало траплялися. Думаю, середнього зросту.
— Які душевні якості у неї мають бути?
— Люблю, коли дівчина ініціативна, як моя. Якось Аня сказала: «Все, Андрюхо, ми з тобою 3-4 рази на тиждень ходимо у спортзал». І мені це дуже приємно — що хтось дивиться за мною. Хоча в деяких моментах потрібна більш-менш пасивна дівчина: коли ти за неї вирішуватимеш, якимось чином піклуватимешся про неї.
Узагалі, жінка — це свято, яке любиш, якого очікуєш, але воно частенько погано закінчується. Наприклад, я своїй дівчині інколи кажу: «Я тебе обожнюю, я без тебе не можу, але ти буваєш такою противною, що деякий час тебе не хочеться бачити».
— І вона тобі відповідає...
— ...приблизно таким же чином.
— Твоя обраниця повинна володіти якимись особливими якостями — наприклад, пекти бісквітний торт чи робити тайський масаж?
— Це необов`язково. Наприклад, солодкого я терпіти не можу. А готувати можу сам, але цього не любить моя дівчина. Якщо бачить, що я біля плити стою, відразу накидається на мене — мовляв, це не чоловіча справа.
— А що ти любиш готувати?
— Дуже люблю експериментувати. Останнє, що зробив, — курка, запечена у вершковому соусі.
— Тобто ти справжній «м`ясний» чоловік.
— Ні, м`ясо не дуже поважаю. Переважно їм салати, люблю овочеву їжу, корисну. Мені подобається сучасна українська, східна та європейська кухні. А з напоїв — усілякі соки.
«Політикою займатися не хочу...»
— А взагалі, Андрію, як думаєш, ти вже достатньо пережив?
— Мені тільки 19 років, усе ще попереду. Звичайно, поганого наша сім`я багато пережила, дуже багато втратили за цей, за минулий рік... Це життя...
— З огляду на такий стан речей, ти би хотів займатися політикою?
— Коли побачив, скільки часу та здоров`я віддав на це мій батько, то вирішив: не хочу цим займатися.
— Але ж батько також колись не думав полiтикою займатися?
— Не думав, але в нього не було прикладу. А в мене є досить гарний приклад, я бачу, чого коштувала батькові ця посада. Він досить багато свого здоров`я втратив, нервів та сил.

ДОСЬЄ «УМ»
Ющенко Андрій Вікторович
Син Президента України.
Народився 5 листопада 1985 року.
Студент третього курсу Інституту міжнародних відносин Національного університету ім. Шевченка, факультет міжнародної економіки. Попри молодий вік уже намагається займатися бізнесом.
Хобі — заняття у спортзалі, література, українська старовина.

Наталя ДМИТРЕНКО

Bookmark and Share