"Відтік мізків з України": що думають самі мізки?


Нещодавно під час слухань Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти народний депутат Леся Оробець запропонувала заборонити українським студентам виїжджати за кордон впродовж трьох років після випуску з навчальних закладів. Пропозиція була висловлена під час обговорення ідеї щодо примусових відробіток випускників, яка зараз у якості законопроекту розглядається Комітетом (читайте про це у статті "Студентам світить узаконення кріпацтва та умов завищення цін на освіту"). Ідею відробіток пані Оробець розкритикувала, назвавши такою, що суперечить міжнародним зобов'язанням держави, але на протвагу презентувала досить дивну альтернативу. Заборона виїзду також протирічить міжнародним зобов'язанням – ратифікована Україною у 1995 році Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод каже, що "кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною" (стаття 2 протоколу №4). Чи справедливо обмежувати випускникам право на вільне пересування? Заради чого молоді вчені та студенти їдуть за кордон? З яких причин залишаються працювати науковцями в Україні? Відповіді на ці питання Неофіційна газета шукала під час відвертих розмов із студентами та випускниками природничих спеціальностей.

„А що хорошого може мене чекати в цій Україні?” – моєму співрозмовнику, 22-річному вченому в галузі природничих наук, явно не притаманний патріотизм. Незважаючи на його червоний диплом, блискучу наукову роботу та перемоги в численних конкурсах Батьківщина може йому запропонувати зарплату в 10-20 разів меншу, ніж Захід.

Там...

Юрій, випускник відомого українського вузу, уже давно знає, що буде працювати не в цій країні: „Звісно, я роздумував, вагався, але як тільки остаточно зрозумів, що хочу бути саме науковцем, то рішення стало очевидним.” Про відсталість України в науково-технічному плані в пресі говориться дипломатично, але тет-а-тет молоді спеціалісти не стримуються у виразах: „Ну яка може бути тут наука? І справа не в старому обладнанні чи відсутності грошей від держави. Та ж ці старі почесні члени просто не хочуть нічого робити! Замість праці – в кращому випадку обговорення за чаєм глобальних філософських проблем та останніх пліток, а в нормі – якісь інтриги, плани, домовленості. Звісно, є нормальні люди, але їх – один на десяток.” Для Юрія не стане шоком життя за кордоном, оскільки багато його знайомих вже там: „Я знаю, що доведеться багато працювати. Спочатку в аспірантурі, потім кілька років постдоком (вакансія для науковців, на яку запрошують на конкурсній основі на 1-2 роки. – прим.авт.). Далі я доведу, що достойний посади професора в університеті, і свої зрілі роки займатимуся науковою діяльністю та викладанням. Але, на відміну від України, я впевнений, що якщо буду профі, то без роботи не залишуся.” Ігор, також випускник, не збирається робити кар’єри науковця, але також посилено вивчає англійську для здачі тесту TOEFL: „Хочу поїздити, подивитися світ. Можливо стану науковцем, можливо працюватиму не в науці – в промисловості, чи в фінансах. Де саме я житиму, буду вирішувати пізніше, думаю там, де мені буде краще.”

40-річний Віктор, який на даний момент працює в університеті спокійної та економічно стабільної європейської країни, впевнений, що зараз молодим вченим відносно легко знайти своє місце під сонцем: „Під час навчання в аспірантурі потрібно випустити кілька яскравих статтей, потім поїздити по світу і набратися досвіду, працюючи постдоком. Якщо вас знають, як спеціаліста, то ви без особливих проблем знайдете постійну роботу професора. Зараз уже не 90-сті роки, коли на одне робоче місце претендувало 10-100 вчених з колишнього Радянського Союзу.”

...чи тут?

Оптимізм Юрія виглядає непорушним. Однак його ровесник Сергій притримується протилежної думки: „А що ж поганого в роботі науковця в Україні? Закінчу аспірантуру, отже точно знайду роботу в тому ж самому інституті. За кордон, можливо, колись з’їжджу, але не назавжди. Адже я можу виїхати, пропрацювати років десять, а потім не знайти постійної роботи і стати безробітним. Ось я чув про чоловіка, з яким так і сталося, і він був змушений повернутися [на Україну].” Анатолій, студент четвертого курсу, також хоче залишитися в Україні, але з інших, патріотичних, міркувань: ”Я тут народився. Навіщо мені звідси їхати? Краще будувати Україну. Звісно, для отримання досвіду потрібно повчитися за кордоном, але в кінцевому результаті я житиму тут”.

Таких, як Сергій і Анатолій, і так небагато, а з часом деякі серед них змінюють свою думку. Арсен, аспірант останнього року навчання, шкодує: „Якби я на третьому курсі знав те, що знаю зараз, я би краще пішов працювати. Я не хочу їхати звідси, тут люди мені рідні, але бачачи це все, зовсім відпадає бажання займатися наукою. Але що я, крім науки, вмію робити?”

Тарас, на два роки молодший за Арсена, дивується: „А хто йому винний? Я ще в 11 класі знав, що тут науковцям робити нічого. Я п’ять років провчився, насолодився цими студентськими роками, а на останньому курсі знайшов нормальну роботу програміста.” Андрій, за освітою математик, за місцем роботи фінансист, про молодих вчених відкликається м’якше: „Ну, це їхня справа. Зараз будь-хто молодий може заробляти нормальні гроші, тим більше якщо в нього технічна освіта. Я в свій час вибрав не аспірантуру (хоча міг, мені пропонували, і наукою я тоді цікавився), а роботу. А науковці знають, на що йдуть, вони ж не малі діти.”

Втім, не всі так нейтрально ставляться до проблем молодих науковців. Олександр, активний член студентських організацій, з піною у рота доводить, що „відтік мозку” – це біда для України, а ті, хто його здійснює – мало не злочинці: „Я би видав закон про заборону виїзду вченим на роботу за кордон. У них держава стільки вклала, а вони просто втікають за більшою зарплатою.” Втім, на питання про достойну оплату праці науковцям-патріотам він відповісти не може.

***

А тим часом, абсолютно не зважаючи на слова таких як Олександр, молодь за кордон – їде. І, за деякими неофіційними статистичними даними, дві третини з них більше не повертаються. Швидше за все, серед студентів-технарів цей показник набагато вищий. Ніби у підтвердження Олег, який уже кілька років навчається в Європі гаряче вигукує: „Повернутися? Нізащо! Краще працювати продавцем тут, аніж науковцем в Україні.”


Примітка автора: Імена та деякі непринципові деталі про героїв розповіді змінено з метою унеможливення ідентифікації останніх.
























Bookmark and Share