Українська гельсінська група та Оксана Яківна Мешко


Коли у 1976 р. в СРСР проходив XXV з'їзд КПРС, генеральний секретар Центрального комітету Л.І.Брєжнєв доповідав: «Соціалізм уже сьогодні справляє величезний вплив на думки і почуття сотень мільйонів людей на землі. Він забезпечує людям праці свободу, справді демократичні права, добробут, найширший доступ до знань, міцну впевненість у майбутньому»[6, с.11].

Ось так, без зайвих картань і душевних мук було сказано про досягнення Радянського Союзу. Доповідач чи ті, хто писали текст доповіді, скромно промовчали про теплушки з переселенцями після війни, про розгром шістдесятників чи про політичні концтабори.

Привід для такого оптимізму можна віднайти трохи нижче, в цій же доповіді. Посеред рясних ремарок «Оплески», «Тривалі оплески», «Бурхливі, тривалі оплески», «Слава КПРС !», якими щедро мережаний текст, читаємо: «Товариші ! В інтересах розрядки і міцного миру в Європі XXIV з'їзд КПРС закликав забезпечити скли­кання і успіх загальноєвропейської наради. Тепер це ста­ло дійсністю. У серпні минулого року в Хельсінкі керів­ники 33 держав Європи, а також США і Канади під­писали Заключний акт наради, робота якої тривала два роки, а політична підготовка - десять років.

Учас­ники наради колективно підтвердили непорушність існуючих кордонів. Розроблено звід принципів міждер­жавних взаємовідносин, який повністю - і буквою, і ду­хом - відповідає вимогам мирного співіснування. Таким чином, створено сприятливі умови для збереження і зміцнення миру на всьому континенті. (Оплески.)» [6 ,с.20].

Ніхто в урядах тих країн не був певен, що Карибська криза не повториться, жоден з урядів Європи не хотів другої «Празької весни», її кінцевої фази з радянським танками. СРСР, очевидно, розігрував якусь свою багатоходівку.

Гонка озброєнь потребувала чималих коштів, котрих планова економіка дати уже не могла. Плюс до цього СРСР активно допомагав країнам третього світу. До переліку нових друзів належали Ірак, Танзанія, Нігерія, Конго, Мозамбік, Ангола та ще кілька десятків країн з подібною постколоніальною економічною ситуацією. Трохи виділявся, мабуть, на їхньому фоні Єгипет з своєю Асуанською греблею і надстратегічним розташуванням (Суецький канал і капіталістичний Ізраїль ) та Китай [5,с.42].

Отже, швидше за все, СРСР прагнув вивільнити грошові потоки з гонки озброєнь і спрямувати їх на проекти допомоги тим країнам. Адже лиш за офіційною радянською статистикою у понад сімдесяти державах за сприяння СРСР було побудовано близько 680 промислових, сільськогосподарських та інших об'єктів, понад 100 навчальних і медичних закладів, наукових центрів. Товарообіг лише за період з 1961 до 1970 року становив 18 млрд. карбованців [1,с.482].

Відмовитись від такої економічної підтримки тих країн, Радянський Союз ніяк не міг: «рік Африки», руйнування колоніальної системи Азії виявились доволі сприятливими факторами для поширення ідей комунізму з огляду на живучість концепції світової революції.

Радянський Союз потребував перепочинку, маючи впевненість у ненападі. США також щойно закінчили війну, рік участі у якій коштував тридцять мільярдів попри підтримку Австралії, Кореї та Нової Зеландії [10,с.27].

У відповідь на підписання Заключного акту наради московські правозахисники вирішили створити групу, що стежила б за додержанням норм і принципів, задекларованих у фінляндській столиці. Що й було зроблено. В Москві з акредитованими посольствами та іноземним журналістами не становило проблеми скликати прес-конференцію і урочисто про це проголосити.

Правозахисники звернулися до громадськості інших країн із закликом створювати подіб­ні групи. 25 листопада 1976 р. Гельсінська група була організована в Литві, 14 січня 1977 р.- в Грузії, 1 квітня того ж року - у Вірменії. У вересні 1976 р. в Польщі виник Комітет захис­ту робітників, перетворений згодом на Комітет громадсь­кого захисту, в січні 1977 р.- група «Хартія-77» у Чехословаччині. У Сполучених Штатах була створена спеціаль­на комісія Конгресу (так звана «Гельсінська комісія»). Гельсінський рух став міжнародним [3,с.160].

Першими ж на заклик МГГ відгукнулися українські дисиденти. За ініціативою письменника Миколи Руденка 9 листопада 1976 року в Україні почала діяти Україн­ська Гельсінкська Группа. «Коли вони сказали, що хочуть створити Гельсінкську Групу в Україні, я похолола, - згадує нинішня голова Московської Гельсінкської групи Л. Алєксєєва про приїзд до неї Миколи Руденка і Левка Лук'яненка. - На теренах усього Радянського Союзу найжорстокіше карали в Україні. Ми просили західних журналістів писати якомога частіше про Україн­ську Групу, про кожну її людину. Бо це камікадзе. Перші арешти відбулися саме в УГГ. Терміни україн­цям давали найбільші. І найбільше загиблих у таборах було саме серед членів УГГ» [8,с.1].

Однією з чи не найактивніших діячок цієї організації була наша землячка Оксана Яківна Мешко. Саме вона була «мотором» Української гельсінської групи, серед членів якої вже 24 грудня були проведені перші обшуки, - згадує В. Овсієнко. До УГГ ввійшли Василь Стус, Іван Кандиба, Олесь Бердник, Микола Руденко, Вячеслав Чорновіл, Юрій Шухевич, Левко Лук'яненко, генерал Петро Григоренко. Перші арешти М. Руденка і О. Тихого відбулися вже 5 лютого 1977 р., а 23 квітня було заарештовано Миколу Матусевича і Мирослава Мариновича [8,с.1].

Зрештою, після розгрому УГГ у кінці 70-х й аж до самого арешту О.Мешко вона, по суті, залишалася єдиним легальним членом "дисидентського кола" столиці, а також неформальним "командиром" українських декабристок Віри Лісової, Надії Світличної, Раїси Руденко, Дзвенислави Сергієнко (невістка Мешко, дружина сина - політв'язня Олеся Сергієнка) та ін [4].

За перші два роки діяльності УГГ у неї було 9 обшуків. Декілька разів перекопали городець біля будинку, вишукуючи «крамолу». Щоб довести 75-річну жінку до інфаркту, на неї вчинили збройний напад. У будинку навпроти влаштували спостережний пункт з апа­ратурою нічного бачення. Верболозна, 16 (адреса правозахисниці ) стояла як серед гадючни­ка: людей хапали на підході, били, обкрадали їх у дорозі... [10,с.115].

Іноді вона вибиралася з дому через вікно, коли треба було нести матеріали групи. Бувало, авто­бус, у якому їхала Оксана Яківна, зупиняли, її знімали і відсилали у зворотньому напрямку. Вона майже самотньо вела затяжну війну з цілим сонмищем кадебістів, стукачів, оперативників, потім психіатрів, слідчих, суддів, конвоїрів. Про неї свого часу хтось сказав: «Якби п'ять таких бабусь на Україну, то все КДБ мало б інфаркт» [7,с.3].

Важко повірити, але на момент примусового запроторення до психіатричної лікарні ім. Павлова (3 листопада 1978 р.) Оксані Яківні було вже майже сімдесят чотири! Знаючи про хворе серце старенької, гебісти інсценували напад на неї грабіжника з пістолетом.

У 1980 році її 75 діб протримали в психлікарні ім. Павлова, але лі­карі не взяли на себе гріха визнати жінку неосудною. То ж 13 жовтня КДБ мусив заарештувати майже 76-річну Оксану Мешко. Київський міський суд з особливим цинізмом виніс ви­рок за ст. 62 ч. 1 на Різдво Христове 1981 року: 6 місяців ув'язнення і 5 років за­слання..

У лютому 1988 року на запрошення української діаспори Оксана Мешко поїхала до Австралії на операцію ока (аде­нома), « Їдьте, Оксано Яківно, - благословляли кадебісти. І не повер­тайтеся.» - «Ні, я - таки повернусь. На ваші голови» [9,с.115].

Її тепло зустрічала українська діаспора Австралії, а потім й США. Поїздка право захисниці стала могутнім проривом українського національного питання у світову пресу. Пов'язано це з виступом Оксани Мешко у парламенті Австралії та її участю у роботі Всесвітнього конгресу українців.

Повернувшись до СРСР, не дивлячись на значний вік, продовжує активно працювати. Оксана Мешко стає членом Координаційної Ради УГС. Ініціювала створення Українського комітету «Гельсінкі -90». Це заходи, що можливо й не були вирішальними у становленні і закріпленні правозахисного руху. Проте вони становлять важливу ланку цього процесу, без якої поступальний розвиток суспільства був би неповноцінним і відкинутим у часі назад. Оксана Яківна Мешко, як бачимо, займає у гельсінському русі чільне місце. Доказом цьому було її життя, сповнене боротьби за ідеали демократії.

Сьогодні українська держава в особі Президента України Віктора Ющенка відзначила мужність членів УГГ. Президент вручив 42 членам УГГ (живим і мертвим посмерт­но) державні нагороди - орден «За мужність» І-го ступеня. «Саме ви заклали першу цеглину розбудови в Україні громадянського суспільства. Ви були першими, хто свободу людини і громадянина поставив на рівень з свободою народу, а їхнє право - вище права держави», - сказав В. Ющенко [8,с.2].

Ігор Перенесієнко,

студент V курсу історичного факультету ПДПУ ім.Короленка,

лауреат конкурсу видавництва "Смолоскип" у номінації "дослідження"

Література :

[1]- Берхін І.Б.Історія СРСР.-К.-1984.-686с.

[2 ] Жаботинський П. Україна - то її молитва// Село полтавське № 7 (676) 11 лютого 2005 р.-с.2

[3]- Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років .- К.: Либідь, 1995.-224с.

[4]- Кіпіані В., "Якби п'ять таких бабусь на Україну, то все КДБ мало б інфаркт" // «Україна молода» (2 лютого 2001 р.) http://www.kipiani.org/

[5]- Куплевахский В.,«Вьетнамские тайны».// Карта №34-35.- 22.10.2002 р..-С.41-47.

[6]- Матеріали XXV з'їзду КПРС // Звіт Центрального комітету КПРС і Чергові завдання партії в галузі Внутрішньої і зовнішньої політики. Доповідь Генерального секретаря ЦК товариша Л.І.Брежнєва XXV з'їздові Комуністичної партії Радянського Союзу. - К.: Ордена трудового червоного прапора видавництво політичної літератури України, 1976.- 288с.

[7]- Мешко О.Свідчу .- Київ.: Українська республіканська партія, 1996.- 56 с.

[8]- Обертас Олесь. Українська гельсінська група: 30 років героїзму// Смолоскип України.-№ 11(136), листопад, 2006.-С.1-3

[9]Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 т. Т.1.: Особистості/ ХПГ; Упорядник Є.Ю.Захаров; -Харків: Фоліо, 2001.- 266 с.

[10]- Скотт Д., Из размышлений американца о войне в Юго-Восточной Азии.-Карта.- № 34-35 .-20.10 .2002 .-С.37





































































Bookmark and Share