Диплом має бути в голові


У цивілізованих країнах освіта, наука – з числа пріоритетів. Коли 1957 року американці довідалися, що СРСР випередив США у космічній гонці, запустивши перший супутник, конгрес негайно збільшив удвічі асигнування на ці галузі, і на Місяць першими й досі єдиними висадилися саме вони.

Болонський процес передбачає досягнення головного, того, що цінується у всьому світі: не просто “корочка” диплома університету чи навіть кандидата і доктора наук, а весь комплекс знань, який цим дипломам відповідає. Тому й мають світову вартість дипломи Сорбонни, Гарварда чи Кембріджа. Бо сама по собі “корочка” має вартість хіба що у шахраїв, які такі “дипломи” продукують у підпільних друкарнях і продають на базарах.

Анатолій Солов’яненко закінчив консерваторію щойно 1978 року, коли був уже народним артистом СРСР і світової слави тенором (правда, у 60-х стажувався у “Ла Скала”). Максим Рильський так і не мав вищої освіти, але був академіком АН СРСР і України, скромно підписуючи свої наукові відгуки на дисертації “доктор філологічних наук М. Рильський”. Леся Українка сьогодні не мала б права бути навіть шкільною вчителькою, бо, як писала у листі до М. Павлика, “дипломів жадних не маю”. Але той же М. Павлик писав М. Драгоманову про 20-річну Лесю: “На свій вік це геніальна жінка”. Вона знала 11 мов і про її творчість захищена не одна докторська дисертація.

Нині, при переході на Болонський процес далеко не всі студенти знають, в якій країні та Болонья, не кажучи вже про те, що ректором Болонського університету був наш славетний земляк-галичанин Юрій Котермак-Дрогобич, лекції якого слухав Микола Коперник. Яким чином на гуманітарний факультет університету потрапляють студенти, які пишуть назву посади керівника факультету “дикан”, не ставлять ком перед “але” і “щоб”, із Франка знають щось там про Лиса Микиту із мультфільму, не знаючи, де похований наш Каменяр? Звідки беруться судді, які слабенько петрають у Конституції і не можуть грамотно не те що написати, а прочитати рішення суду? Чи дипломати, які з іноземних мов знають хіба що російську, та й ту “со словарьом”? Карочє, чого це ми готуємо таких тіпа спеціалістів?

Можливо, відповідь знайдемо у заголовку звіту з прес-конференції міністра освіти і науки України Івана Вакарчука, вміщеного в одному з недавніх номерів “Високого Замку”, - “5 вундеркіндів і 100 тисяч неуків”. Учасниками незалежного тестування були цьогоріч півмільйона випускників шкіл, і кожен п’ятий з них показав незадовільний результат. Середня школа готує неуків, а вища школа, замість того, аби зосередитися на підготовці висококваліфікованих фахівців, змушена ці діри латати. Чимало нинішніх учителів 20-40 років тому через пень-колоду переповзали із суцільними “трійками” з курсу на курс, “скачували” курсові та дипломну роботи, і в деканатах полегшено зітхали, коли такі “студенти” отримували омріяні “корочки” і йшли собі геть. Вони виринали і на виробництві, яке успішно розвалювали, і, що найстрашніше, у школах. Бо там готували і готують донині собі подібних неуків. Коло замкнулося. Ось де проблема середньої і вищої школи, ось у чому закономірність і необхідність Болонського процесу.

“Учителю, підготуй гідного учня, щоб було у кого вчитися”, - гласить давня мудрість. Учень мусить перерости свого наставника, інакше людство зупиниться у розвитку.

Учитель – це Майстер і навпаки. Але він повинен навчати не лише предмету, а й чесності, порядності, совісності, бо інакше його учень ніколи не стане ні майстром, ні, тим паче, вчителем.

Із теплотою і вдячністю згадую своїх Учителів – і шкільних, й університетських, з багатьма з яких сьогодні маю високу честь і велику відповідальність працювати разом на факультеті журналістики, навчаючи студентів писати, як живеш, а жити, як пишеш, - чесно і гідно.

Одна із львівських загальноосвітніх шкіл колись славилася на всю Україну, мала свій симфонічний і духовий оркестри (!). Там навчалися відомі сьогодні інтелектуали, вчені, поети, діячі літератури і мистецтва (у тім числі, лауреати Шевченківської премії, народні і заслужені артисти), спортсмени (члени національних збірних, призери чемпіонатів Європи, учасники Олімпійських ігор). Тепер ті традиції безнадійно втрачені. Не в останню чергу тому, що відійшла стара гвардія справжніх вчителів. А на їхнє місце прийшли зовсім інші – ті самі, про яких щойно йшлося. Нині там працює вчителька, яка в останні роки життя своєї вже невиліковно хворої матері навіть не цікавилася станом її здоров’я, не прийшла на похорон, зате тепер поливає брудом її світлу пам’ять, розповідаючи на уроках, мабуть, про щось мудре і вічне. Але чого може навчити така “вчителька” (до слова, сама малограмотна, про що свідчать її власноручні письмена)? Далебі, що Болонья славиться виведенням породистих собак-болонок, а Сонце сходить тому, що кукурікає півень.

Максим МІЩЕНКО. Викладач Львівського національного університету імені Івана Франка

















Bookmark and Share