Син Зіновія Шкутяка йде у владу


Петро Шкутяк 1980 року народження. У 2002 році закінчив Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу за спеціальністю «Менеджмент організацій», а 2005 року — Міжрегіональну академію управління персоналом за спеціальністю «Правознавство». Трудову діяльність розпочав 2002 року на посаді економіста, оператора, а відтак — помічника майстра в ГНДУ «Надвірнанафтогаз». Працював інженером у ЗАТ «Панада Кемікал Компаундс» у селі Тязеві Тисменицького району. Останнє місце роботи — фінансовий директор приватного підприємства «Трейд-Груп» в Івано-Франківську.



Галичина



В порядку актуальності інтерв'ю з Петром Шкутяком від 31.08.2006 року:



Петро ШКУТЯК: "Я СПОКІЙНО СПРИЙМАЮ ТИСК ЯК ЕЛЕМЕНТ БОРОТЬБИ, БО БІЗНЕС ДЛЯ МЕНЕ НЕ САМОЦІЛЬ"

Петро Шкутяк (1980 р. н.) — син колишнього міського голови, нині депутата Верховної Ради України Зіновія Шкутяка — вперше зринув у засобах масової інформації під час виборчої кампанії взимку-навесні 2006 року.
Тоді предметом обговорення в пресі був його конфлікт з батьком: Зіновій Васильович підтримував на посаду міського голови кандидата від "Нашої України" Олега Синютку, а син працював у штабі кандидата Олександра Сича. Батько навіть публічно пригрозив заслати сина кудись в райони — розбудовувати один із осередків Народного Союзу "Наша Україна". Край суперечкам поклали, зрештою, результати виборів — у крісло мера сів Віктор Анушкевичус. Власне, діючому міському голові і слід дякувати за ідею зробити інтерв'ю з сином екс-мера: певні кроки нового виконкому в політичному середовищі міста трактують як тиск на близьке оточення і родину Шкутяків.



— Петре, під час виборчої кампанії 2005-2006 років жваво обговорювався твій конфлікт з батьком, зокрема, висловлювалися припущення, що участь в кампанії Сича — це така гра, начебто тебе підсадили в чужу команду.

Підтримка Сича — це моє особисте рішення, ніхто мене не підсаджував. Але сьогодні я розумію, що в сенсі особистого вибору — це чесна позиція, але як син свого батька я вчинив не зовсім правильно. Зрештою, моє рішення було сумнівним вже хоча б тому, що більшість людей його не зрозуміла.

Та я не шкодую в жодному разі, що працював у команді Сича. Мене не мучить совість. В той час це був таки правильний крок. От в ретроспективі — ні.

Але зрештою, я в команді, яка висувала Сича, залишився і її підтримую.



— Що для тебе взагалі означало бути сином мера, який вісім років керував містом? Це виклик, обов'язок, професія, розвага чи, може, перешкода в житті?

Для мене прихід батька на посаду мера не став якимось зламом, різким переходом від одних умов життя до інших: до того він керував з 1989 року заводом "Барва". З дитинства доводилося вчитися оцінювати власні вчинки з двох сторін — за якимись особистими критеріями і як син посадової особи, як людина, яка багатьох не знає, але всі знають її.

Поки батько був на заводі, в сім'ї була гарна атмосфера, веселіша. Коли він пішов на мера, все змінилося. Тата я вже дома майже не бачив, ситуація і в місті, і загалом в суспільстві була важка. Тому і вдома була ситуація напружена. Я тоді вчився в 18-й школі, потім в гімназії. Куди б не пішов, всі знають тебе, було непросто дати з цим раду. В мене навіть з'явилися особисті проблеми, я потрапив до якогось сумнівного пасічнянського угруповання. Батько не допомагав, він тоді просто не мав часу. Але я сам з того середовища вийшов...



— Що ж тебе порятувало?

По-перше, я не зміг погодитися з відношенням в таких колах до жінок, дівчат. Те, що я бачив у сім'ї, суперечило цінностям того юнацького середовища. Крім того, дуже допомогло те, що я любив читати зарубіжну літературу і відвідував театральну студію. Там зовсім інші сповідувалися пріоритети. Зрештою, я пояснив хлопцям свою позицію і пішов, почав працювати над собою. Тоді в мене й почали налагоджуватися стосунки з батьком. Я йому про все відверто розповів, ми стали друзями, почали довіряти один одному... Спробував витягувати інших, бо там було чимало людей, яким я довіряв. І я розумів, що витягти її можна тільки особистим прикладом, оскільки вони не розуміють інших аргументів.

Я десь тоді усвідомив, що, якщо я вже є сином, то повинен залишатися в цьому статусі. Можна втікати від цього, був і такий шлях — виїхати кудись за кордон... Але я схилявся до думки, що треба повоювати. Отож, якщо я вже є в такому статусі, то, вважаю, що треба бути йому відповідним.

Батько для мене був і залишається моральним авторитетом. Я й під час виборчої кампанії казав йому: ти знаєш, якщо ти мені чітко скажеш, що робити, я це зроблю. Але він мене не ламав. Батько ніколи не вказував, з ким мені дружити. Він лише наводив свої аргументи, я відповідав своїми. Були й гострі бесіди. Він розумів всю ситуацію і завжди повторював: коли ми розділяємося, ми програємо, і коли вас почнуть розмазувати по стінах, ви це зрозумієте.



— В такому разі, батько-мер, батько-депутат — це для тебе певна перешкода на шляху в публічну політику?

Можна так сказати. Але я не маю хворобливих амбіцій публічного політика. Я просто хочу, щоб у владу, в політику, в міліцію, службу безпеки тощо приходили гідні люди. А за це треба боротися дуже жорстко, за це життя треба віддавати. А якщо ти просто цього уникаєш, вмиваєш руки, то й критикувати не маєш права. От прийди і спробуй — як це — пройти владу, щось зробити, як за це б'ють насправді. Бо ніхто не чіпає тих, хто нічого не робить, а коли ти щось робиш, то починають бити навіть свої, люди, яким ти довіряв...

Поки я жив з батьком, це було існування в стані постійної війни. Я навіть по телефону не міг поговорити спокійно, бо знав, що він прослуховується... Але ж треба боротися, і в цьому, напевне, і полягає сенс.



— В кожному разі на виборах програв і Сич, і Синютка, якого Зіновій Васильович відстоював на прес-конференціях. Перемогла людина, яка багато говорила про "корумповану попередню владу" та її бізнесові інтереси. Як за нових обставин почувається бізнесмен Петро Шкутяк?

Я працюю фінансовим директором фірми "Трейд-Груп", засновником якої є Ярослав Яцишин.

Щодо бізнесу. Після закінчення в 2001 році університету нафти і газу я пішов працювати за фахом в Надвірнянське нафтогазовидобувне управління, в економічний відділ, потім перевівся в Битків, тобто в цех — оператором, потім помічником майстра. Це була фізична важка робота, яка мені дуже подобалася, — і в куфайці ходив, і ремонтував трубопроводи, робили прокачки, чистки доріг тощо. Але був один нюанс — та атмосфера не спонукала людину рости. Точніше, щоб рости, треба було гнобити інших: якщо ти хотів будувати кар'єру, тобі доводилося не стільки якістю роботи, скільки якимись іншими шляхами діяти, тобто фактично пропихатися. До того ж, я тоді одружився, мені було 23, з'явилася дитина. Довелося шукати роботу в Франківську. Порадився з друзями, і вирішив зайнятися власним бізнесом.



— З чого ти почав бізнес?

Працював з колегою, який займався взуттям — в 2002-2003 роках. А з часом виникла ідея створити кафе. Знайшли приміщення на вул. Чорновола. І ми з партнером — Ярославом Яцишином — почали так "Химеру", хоча офіційно я не є співвласником.

Отже, ми взяли цей жахливий підвал — коли вперше зайшов туди, то не повірив, що там взагалі щось можна зробити. Але якщо вже берусь за щось, то берусь. Я рік там практично жив — і мені подобається, що з того вийшло — арт-кафе "Химера". Хоча як бізнес це дуже важкий проект.

В мене був юнацький романтизм, коли "Химера" починалася. Була ідея: створити в місті кафе, де б не крутили шансон. Вважаю, що люди, які слухають українську музику, мислять інакше. Крім того, я тоді читав і Андруховича, і Прохаська, почав співпрацювати з художником Яремаком. А ще з самого початку мріяв, щоб презентації видавництва "Лілея-НВ" відбувалися в цьому закладі. Я зустрівся з директором видавництва Василем Іваночком, ми знайшли одразу спільну мову — і перші презентації почалися, коли майстри ще закінчували ремонт. Ми навіть призупиняли роботи...



— В місті поговорювали, що наприкінці каденції Зіновія Васильовича на рахунок "Трейд-Груп" з міського бюджету було перераховано біля 600 тис. грн.

"Трейд-Груп" постачала на міський асфальтний завод деякі матеріали.



— Хто очолював завод?

Коржак Богдан Петрович.



— Ким він тобі доводиться?

Скажу відверто — він хресний батько мого швагра. Далека, не кровна родина. Але не в цьому справа, свого часу він очолював усю систему цегляних заводів Союзу, багато років пропрацював на залізниці... Тобто це фахівець своєї справи. Коли він прийшов на завод, там була руїна, і він зумів налагодити нормальну його роботу. Тоді якби місто втратило свій асфальтний завод, то жодна яма не була б залатана.

А от про те, що ти кажеш, — так, з бюджету нам перерахували гроші, це була сезонна закупівля заводом продукції. Бо взимку треба завезти інертні матеріали (щебні) і бітум. І хоча та влада вже відходила, я все одно віз на завод ту продукцію. До речі, на сьогодні завод ще боргує фірмі біля 170 тис. грн.



— А чому виникла потреба у фірмі-посереднику? І яка різниця між закупівельною ціною щебня для "Трейд-Груп" і ціною для заводу?

Щодо першого питання — фірма могла забезпечити постійне надходження коштів. А цінова різниця складала біля 10%. Завод не міг обійтися без посередника просто тому, що не міг акумулювати за сезон стільки коштів для закупки матеріалів. Ми ж брали кредити.

До речі, сьогодні там працює той самий механізм закупок. Лише діючий міський голова змінив керівництво заводу. І, до речі, наскільки мені відомо, цього року вони виходять на обсяг випуску продукції, разів у п'ять менший, ніж це було в минулому році. Завод працює ще на завезеній нами продукції.

— Зміщення призначених Зіновієм Шкутяком керівників комунальних підприємств у місті, внесення того ж будинку, де розміщена "Химера", до списку об'єктів, які не підлягають приватизації... Як ти оцінюєш такі кроки нового керівництва міста?

Як для бізнесу кав'ярні — це негативно, бо вона стане ліквідною тільки за умови приватизації. Ще за каденції мого батька ми двічі зверталися до міської ради, щоб приватизувати приміщення, і двічі депутати просто не голосували з цього питання. Батько міг "протягнути", але не робив цього, бо він усвідомлював, що його за таке можуть взяти на гачок.

Внесення Чорновола, 23 до списку об'єктів, які не підлягають приватизації, — це для мене взагалі незрозумілий крок. Лише люди, які дуже обмежено мислять, можуть таке робити. Це така якась надто дрібна помста. І навряд чи це робиться за мою участь в команді Сича, думаю, вони сподіваються зачепити мого батька в такий спосіб.



— Зіновій Васильович сьогодні депутат Верховної Ради, і до таких уколів просто недосяжний...

У мене загалом складається враження, що Віктор Андрюсович з самого початку працював тільки на те, щоб валити Зіновія Шкутяка. В мого батька було багато ворогів — і не тільки місцевих, а й зовнішніх. Він завжди мав принципову позицію і ніколи нічого не просив: йому вісім років вдавалося керувати містом, будучи в жорсткій опозиції. Він єдиний з мерів України очолив виборчий штаб Ющенка... Тому ворогів не бракувало.

Відтак, дії нового міського голови, на мою думку, — це спільні зусилля далеко не проющенківських сил. Віктор Андрюсович, звісно, скористався нагодою попіаритися на Помаранчевій революції, але він завжди обертався в інших колах, тих, де Сергій Васковець — СДПУ(о), Тарас Лаврук — міське СДПУ(о), в його нинішній команді — люди, які працювали на Януковича в 2004 році... От він цих людей і призначає тепер на посади: Лаврук — віднедавна директор асфальтного заводу.



— Чи вважаєш, що твоє середовище системно утискають при новій владі?

Тиснуть на окремих людей. Робляться спроби тиску і на мене. Для мене це не проблема, бо бізнес для мене не самоціль, я спокійно сприймаю такі речі як елемент боротьби.



— Як ти все-таки збираєшся реагувати?

Я працюю, щоб розвивати нормальне, професійне середовище активних молодих людей. Бо щоб перемагати в політичній боротьбі, треба ставати професійнішими. Мене турбує, що в Україні, а в місті зокрема, політика робиться на популізмі: хто голосніше кричить, той і перемагає. В таких умовах шанси є тільки тоді, коли ти на дві голови вищий від того крикуна.



— Насамкінець: як ви самі пояснили для себе поразку на виборах?

Передовсім — це пізній старт і кон'юнктурні моменти, тобто роз'єднаність. Бо Анушкевичуса могла перемогти тільки одна — консолідаційна — фігура. І в тому, що її не висунули, спільна провина усіх. Треба вчитися переступати через себе.

Розмовляв Андрій СОВА


































































































































Bookmark and Share