Табір на Чорному морі


Дана повість не є байкою
Всі учасники – реальні люди
Нас забрав веселий чудак, котрий як, виявилось, був бунчужним табору, на своїй машині. Власне про машину я міг би й не згадувати, але яка то була машина… Вона була досить примхливою в поведінці і не сприймала звичайного ключа від дверей, проте ви б бачили, як та машина любить звичайну викрутку… Від одного вигляду такого дівайся вона відкривалась. Отож, сіли ми в ту машину та й поїхали на місце табору. По дорозі Валерій Олексійович, так звали бунчужного, заїхав в магазин за покупкою бензонасосу, як показала практика – не даремно, бо щойно ми приїхали на місце табору – ця деталь таки зламалась. Дорогою бунчужний говорив багато, але найголовніше – він попередив нас, що пластунів там аж троє: він, я та Оля. Спершу це нас не лякало, але дійсність виявилась жорсткішою. Добравшись до табору ми знайшли місце для нашого під табору, розставили намети, ну словом, що я вам буду розповідати про розтаборення, та й пішли на пляж. Треба ж людям і море побачити. Тоді я ще й не думав, що мої плани по розповідям гутірок в першій половині дня і відпочинку на березі моря в другій лишаться планами. Так слово-за-слово, зробили мене заступником бунчужного. На вечір першого дня пішли ми з бунчужним і Ольою проводити гутірки з впоряду. Мені було сказано навчити людей звітувати, і це була перша помилка проводу табору. Люди не те що звітувати, вони слабо орієнтувались де право, а де ліво. Довелось їх і цьому вчити. Починаючи з наступного дня – почались масові гутірки з впоряду. І в кінці дня, якимось дивом, нам вдалось провести відкриття табору. Звичайно ж не без недоліків. Так, табір відмовився від молитви при відкритті і закритті, звітування було аби яким, але над цим велась плідна робота. І, якщо з молитвами нічого не вдалось вдіяти, точніше молитов не було, то звітування з кожним разом ставало все кращим і кращим. На третій день бунчужний, в свій вільний від обов’язків час, пішов на рибалку. До того дня я думав, що морепродукти живуть лише на полицях магазинів. Аж ні, вони все-таки живуть в морі. Наївшись рапанів, ми зрозуміли, що припустились помилки під час їхнього приготування. Не буду вам довго розповідати про цей негеройський інцидент, але лікар вилікував всіх. Далі була гра. Для наймолодших. Військова. Проти іншого табору, який стояв за пару кілометрів від нас. Рахунок 1:1. Нас в три вирви вирвала в дальній фазі, а ми їх в контактній. Отакі ми сильні. Що було далі – краще не читати тим, у кого слабкі нерви, бо на наступний день була гра для старшої групи і всіх, хто має Силу. Проте другої гри могло б і не бути, бо були товарісчі, котрі вважали Пласт прямими послідовниками Гітлер Югента, а всіх пластунів – фашистами. Спершу мене вразив той факт, чого нас так вважають, адже я навіть не співав пісні Дойчен Зоьдатен, а потім, що Гітлер Агент приписали Італії, але на нічній дискусії, коли мене пиляли протягом двох годин – гру вдалось вирвати. Коли ж почалась гра – я був примислений рядовим в команду Гіві, перепрошую, Гобі. Гра тривала не довго і завершилась перемогою команди Гобі. На наступний день було організовано дюльферний спуск і мені знову дали в руки можливість проводити гутірки. Так було вичитано першу гутірку вмілості «Військовик І». Також, в той час була проведена гра «Амазонки». Непоганий змаг. Тої ж ночі, коли було виставлено дюльферний спуск, був алярм. О, яке це солодке слово, для моїх вух. Той алярм включав в себе нічну гру «Диверсант». Коли я ховався від двох сот п’ятдесяти діточок на смітнику – хтось видав фразу, від якої група диверсантів мало не програла: «И кому это интересно два часа ночью по кустам прятаться?». Але диверсанти програли не дійшовши п’ять метрів до потрібної точки. Все-таки двоє проти двох сот п’ятдесяти – це не жарти, особливо враховуючи, що крайній табір не викидав сміття, а успішно складав його біля табору. На ранок мені було дуже приємно задавати людям питання: «Чого ви такі заспані?». Це трохи зрівнювало ефект від поразки вночі. Але день мого від’їзду неухильно наближався. І от, в суботу, 26.07. 2008р., я провів своє останнє на тому таборі відкриття дня, востаннє сказав зауваги до керівників під таборів, попрощався з усіма і вирушив додому. Їхати не хотілось, бо на тому таборі і провід, і люди були дуже класними. Яка моя думка про цей табір? Та дуже проста: побільше б такого, а ще, я б обміняв всі відзначки за відбуті мною заходи, котрими нагороджує провід, на ті, котрі можуть подарувати таборовики один одному від щирого серця. Ці відзначки мають найбільшу цінність.

Звіт склав ст. пл. прих. Іван Фантич (Еней).



Bookmark and Share