Про те як Президент Ющенко цілував руку студентці і про пільги, які належать не всім студентам та пообіцяв подувати над долею Кременя


Розмова з о. Борисом Ґудзяком, ректором Українського Католицького Університету. На зустрічі з академічною спільнотою Львова у Дзеркальній залі Львівського національного університету ім. Івана Франка Президент України Віктор Ющенко серед інших достойників нагородив орденом “За заслуги” III ступеня і ректора Українського Католицького Університету, о. д-ра Бориса Ґудзяка.
Український Католицький Університет завжди був сповнений духу свободи, до останніх подій – одним із небагатьох острівців України-якою-вона-могла-би-бути, а участь студентів і викладачів УКУ в помаранчевій революції – цілком передбачуваною, якщо згадати похід колони УКУ на чолі з о. Гудзяком навесні 2000 року на підтримку учасників акції “Україна без Кучми”, якщо згадати, як розверталися на 180 градусів камери провідних телекомпаній світу, коли студенти УКУ засвистали Кучму під час візиту Папи Римського Івана Павла ІІ до Львова.
– Львів повниться чутками про якісь надзвичайні події, пов’язані із зустріччю Президента Ющенка з академічною спільнотою у Дзеркальному залі Львівського національного університету ім. Івана Франка 16 лютого. Чим ця зустріч була особливою для вас?
– Ця зустріч, як часто буває, могла стати формальною, проте завдяки наставленню ректора ЛНУ Івана Вакарчука та проректора Марії Зубрицької не стала. Ректор Вакарчук акцентував передусім на потребі рятувати сільську школу, яка завжди постачала Україні свіжий і чистий потенціал, а нині перебуває під загрозою. Говорив він також про потреби бібліотеки ЛНУ, а завершив відважною стратегічною пропозицією: Україна може йти в Європу лише з належним рівнем освіти, для чого треба негайно опрацьовувати способи наближення української освітньої системи до європейської. Він запропонував, аби Національний університет “Києво-Могилянська академія”, Львівський національний університет ім. Івана Франка й Український Католицький Університет (можливо, й деякі інші) стали своєрідною лабораторією університетської автономії, де пануватиме свобода для експериментів.
– А що стоїть за словом “автономія”?
– Університет – це передовсім спільнота професорів і студентів. Професори мусять бути настільки добрими спеціалістами, що самі мають творити навчальні програми. Це є парадокс, що, скажімо, на 2-му курсі за спеціальністю з історії України у вівторок о 3-й годині дня практично по всій Україні має бути та сама лекція з тією самою темою. Це те саме, якби виробникові (я пояснював це Порошенкові) сказали, що ти маєш по понеділках о 3-й годині витискати ось такі цукерки, замотувати їх таким-то папером і продавати їх так-то.
Друге: в університетах відбуваються захисти наукових ступенів. Вчена рада, яка складається з кільканадцятьох докторів наук, приймає захист певної теми. Однак потім усе затверджують у бюрократичній структурі в Києві, яка називається “Вища атестаційна комісія”. Там дуже часто неспеціалісти вирішують, чи цей захист є гідним. Ми знаємо, що ВАК затверджувала тисячі докторських дисертацій високопосадовців (скажімо, в економіці), що їх ті посадовці, вочевидь, самі не писали, але при цьому затримувала праці інших учених через політичну кон’юнктуру. Університет сам повинен давати наукові ступені. Доктор – це є doctus, людина навчена, яка може вчити інших. Якщо університет самотужки не може визначати рівня вченого, то цей заклад не вартий свого імені.
– Ви представили Президентові потреби Українського Католицького Університету доволі незвично: не як перелік якихось проблем, а на прикладі двох студентів. Що це – тактичний задум чи душпастирський прийом?
– Очевидно, що таких студентів було багато в різних закладах, але я представив студента 3-го курсу богословського факультету УКУ Андрія Андрушківа. Цей хлопець 21 листопада о 10-й годині вечора, після закриття виборчої дільниці в малому селищі на Одещині, де він був спостерігачем від кандидата в президенти Віктора Ющенка, кинувся під машину, водій якої намагався відвезти нелегітимну виборчу урну для очевидної фальсифікації підрахунків голосів. Була ніч, він був один, і небезпека для його життя була реальною.
Почувши про цей спонтанний учинок молодої людини, Президент встав і зі сльозами на очах обійняв цього студента. А потім я сказав йому, що Андрій, який довів свою відданість Україні, щодня отримує від неї відповідь: “Ні!” Щодня, коли він входить у трамвай, йому відмовляють у зниженні оплати за проїзд. Те саме, коли він бере квиток на поїзд. Те саме, коли він хоче мати студентську медичну опіку. Словом, всі соціальні пільги, на які мають право студенти, не належать студентові богослов’я Андрію Андрушківу, тому що він не є студентом в очах Української держави, оскільки навчається спеціальності, якої “не існує”, яка є “приватним уподобанням” чи “хобі”. Попри наші десятирічні старання, Міністерство освіти України не ліцензує та не акредитує ні богословського факультету УКУ, ні інших богословських програм різних конфесій в Україні.
– Як відреагував Президент?
– Розвів руками і з німим запитанням обернувся до своєї команди...
Потім я представив Президентові минулорічну випускницю УКУ Олю Босак, яка є водночас студенткою 4-го курсу економічного факультету ЛНУ і яка була координатором нещодавньої акції “Різдво разом”. Реакція Президента – після того, як він нас вислухав – також була спонтанною: він поцілував дівчині руку та запропонував Андрієві й Олі працю в новому секретаріаті, оскільки Олександр Зінченко саме набирає 50 нових працівників. Зінченко, присутній на цій зустрічі, сказав, що в його структурі працюватимуть випускники Гарварду та Сорбонни, дипломів яких також не визнано в Україні. То чому там не можуть працювати люди зі солідною гуманітарною й богословською освітою, дипломів яких наразі не визнано?
– Новий міністр освіти пан Ніколаєнко каже, що закон про відокремлення Церкви від держави не дозволяє релігійній освіті бути легітимною в Україні...
– Суперечність очевидна, і її треба подолати. І в Росії, і навіть у Білорусі (я вже не кажу про Польщу, Австрію, Німеччину й інші держави, де немає тоталітаризму, на різних континентах) офіційно визнано богословську освіту. Відокремлення Церкви від держави не означає відокремлення духовності від суспільства, релігійного й інтелектуального життя – від суспільного та політичного. Важливо, щоб ми не дозволили, аби нове законодавство інтерпретували за старими атеїстичними чи матеріалістичними підходами. Інакше Президент не повинен мати права публічно хреститися, висловлюватися щодо якихось релігійних цінностей. Треба давати українцям, які є християнами різних конфесій, змогу реалізувати основний стержень своєї ідентичності.
– Чи готова нова президентська команда до такої реформи?
– Час покаже. Президент не раз повторював про потребу нових облич у новій владі та недопущення до неї тих осіб, які перебували в таборі, вороже налаштованому до “помаранчевого” руху. Тому студентів, викладачів і ректорів, які були на Майдані (думаю, що й усю широку громадськість), просто шокувало призначення екс-міністра освіти Кременя на посаду заступника державного секретаря Зінченка.
Я висловив Президентові власну оцінку різних достоїнств і досвіду екс-міністра освіти, але нагадав, що Кремень мовчав, коли били студентів на Сумщині. Цей посадовець ніяк не реагував, коли минулого літа загинув жахливою смертю ректор Ужгородського університету Сливка. Кремень мовчав, коли викладачів змушували стояти при урнах на виборчих дільницях. Врешті, Кремень підписав на декілька років контракт із глибоко скомпрометованим Ківаловим, якого Верховний Суд визнав фальсифікатором, – контракт на ректорство в Юридичній(!) академії в Одесі. Цього просто не можна зрозуміти з точки зору здорового глузду.
– І якою була реакція Президента?
– Помовчавши, він запитав: “Ви хочете щирої відповіді?” Зал загудів: “Саме такої!” Тоді він сказав: “Дайте мені подумати. Коли затверджував це призначення, мені подавали одні аргументи, а тепер, вислухавши вас, я бачу, що є інші міркування, які треба розглянути”.
"Львівська газета"

НА ФОТО: Борис Гудзяк

Bookmark and Share