За сімейними обставинами



Сирітство — одна з болісних і, на жаль, невичерпних проблем у державі. Бо на зміну одним покинутим дітлахам, хоч як прикро, приходять інші. Утім в останні роки у цій сфері спостерігаємо позитивні тенденції. Якщо 2005 року в прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу виховувалися 1313 дітей, то цього року їх 6200. У 2005–му за рік українці всиновили 1419 хлопчиків і дівчаток, 2008–го ця цифра наближається до 2000. Цілком можливо, що вже з першого січня наступного року показник всиновлення стане значно оптимістичнішим: Верховна Рада ухвалила закон про державну підтримку сімей, які всиновили дитину з числа дітей–сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Останні два тижні можна взагалі назвати реформаторськими в цій царині: окрім закону, маємо дві постанови Кабінету Міністрів, які мають регулювати порядок діяльності органів опіки й піклування і порядок усиновлення та нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей.

Людмила Волинець, директор Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, називає ці події по–справжньому знаковими.



«Спати не буде, доки не повідомить: ти, дитино, чужа»
— Людмило Семенівно, на що розраховувати майбутнім батькам всиновленої дитини з першого січня наступного року, коли вступить у дію закон, ухвалений Верховною Радою?

— Цей документ коротенький, проте дуже новаторський. Він вводить поняття одноразової допомоги при усиновленні в розмірі 12 тисяч 240 гривень, як і при народженні. Справді, для держави має бути головним не те, яким чином дитина з’явилася в сім’ї — шляхом природних пологів чи через рішення суду (усиновлення відбувається через суд. — Авт.). Адже як при народженні малюку треба купити найнеобхідніше — ліжечко, візочок, так і усиновленій дитині, якій, наприклад, 12 років, необхідний власний стіл, одяг тощо.

Друга новація — 56 днів відпустки, яку отримує один із батьків–усиновлювачів. Погодьтесь: дитині, яка прийшла в дім, треба адаптуватися до нової обстановки, ознайомитись з елементарними питаннями: куди шкарпетки класти, чи можна виходити за поріг, як переходити вулицю. 56 днів хтось має бути поруч із нею, а не вже наступного дня віддавати до дитсадка. А ще перші два місяці після усиновлення дитину практично неможливо відвести до школи — малюк переживає, що його звідти не заберуть.

Це закон Президента, він його подавав, і дуже шкода, що з пропозицій Віктора Ющенка депутати не підтримали питання про щомісячну допомогу таким сім’ям у розмірі одного прожиткового мінімуму.

— Віце–спікер Верховної Ради Микола Томенко після ухвалення закону висловив побоювання, що усиновлення може перетворитися на заробітчанство, адже йдеться про серйозну фінансову спокусу...

— Така позиція, на жаль, не нова. Знаєте, яка в мене мрія? Я дуже хочу, щоб наше суспільство нарешті навчилося вітати дитину з тим, що її усиновили, і щоб воно так само навчилося дякувати людині за те, що вона зважилася на такий крок, а не підозрювало її в усіх земних гріхах.

Як найчастіше реагує людина, якій раптом стає відомо, що ця дитина усиновлена? Та вона спати не буде, доки не добіжить до малого, аби повідомити: ти, дитино, чужа. Жінка зустрічає на базарі знайому, а та здивовано: «А звідки це в тебе малюк?» — «Я його всиновила». — «Ну й дурепа!» — чує у відповідь. А як було б добре, аби їй сказали: «Я не можу сама всиновити, у мене свої клопоти. Але ти — молодець! І якщо буде потрібна підтримка — розраховуй на мене».

Усі закиди, які доводиться чути щодо підтримки дітей–сиріт, — це індикатор морального здоров’я суспільства. Я не здатен, тому підозрюватиму в заробітчанстві того, хто це зробив. Даруйте, цього малюка ще треба вилікувати від усіх хвороб, викликаних, у тому числі, й низкою пережитих стресів, навчитися спілкуватися з дитиною, яку не я народив і яка певний час жила не зі мною.

— Доводилося чути, що новий закон чомусь збурив працівників інтернатів. Саме вони передусім говорять про те, що відтепер люди просто зароблятимуть на всиновленні.

— Я відповім на це запитання алегорією. Є така річ, яка називається «гроші ходять за дитиною». Беззастережна статистика свідчить: сьогодні утримання дитини–сироти в інтернатному закладі обходиться державі в 72 грн. 70 копійок на день. Із цієї суми безпосередньо до дитини (харчі, одяг, іграшки) потрапляє 6 грн. 80 коп. Якщо 90 відсотків виділених на дитину грошей іде на зарплату і на оплату комунальних послуг — чи не є це певною формою працевлаштування? І можу ствер­джувати, що в дитячому будинку сімейного типу, в прийомній сім’ї на день держава виділяє 54 грн. 90 коп. Із цих грошей безпосередньо на дитину іде 40 грн. 60 коп. Це нормальне співвідношення. У таких сім’ях мама — і двірник, і прачка, і вчителька, і куховарка — і за це ми платимо їй 14 грн. у день.

«Я йду, а листя шелестить: він усиновлений...»
— Людмило Семенівно, ви сказали про велику проблему, яка пов’язана, я так розумію, насамперед із тим, що в нашому суспільстві існує таке поняття, як таємниця усиновлення, а насправді розраховувати на неї майже неможливо...

— Я мрію про той період, коли в нас цієї таємниці не буде взагалі. Ми приховуємо факт усиновлення ніби щось сором’язливе. Звідки це? Людина хоче дитину, але з якихось причин не може її мати. І таємниця усиновлення — фактично приховування цих причин. На мій погляд, дитина повинна знати, що її всиновили. Тоді не буде трагедій. До мене часто приходять люди, зруйновані таємницею усиновлення. Жінка каже: Людмило Семенівно, я йду, а листя шепоче: «Він усиновлений, він усиновлений...». Це важкі речі. Маємо від цього відійти.

— Нині відбувається багато акцій на підтримку усиновлення — кияни вже другий місяць читають у метро оголошення про те, що триває пошук батьків для сиріт, буквально днями один із народних депутатів оголосив про власний проект спільно з телевізійним каналом на підтримку усиновлення дітей–сиріт Харківщини. Це, на вашу думку, пов’язане з тим, що 2008–й проголошений роком національного усиновлення? Чи взагалі йдеться про якусь оптимістичну тенденцію у суспільстві?

— Мені приємно, що ви це помітили. Нещодавно моя донька — студентка другого курсу факультету соціології КНУ ім. Шевченка — прийшла додому і каже: «Ми визначалися з курсовими роботами, і з 50 моїх колег п’ятеро взяли теми, пов’язані з сирітством і проблемами прийомних сімей». Для мене це був суперкомплімент. Бо, якщо ще три роки тому ця ідея жила радше на політичних щаблях, нині вона вже охопила й суспільство.

— Чим обумовлені позитивні зрушення, на ваш погляд?

— Пригадую, як 2005 року відбулася перша нарада за участю Президента, під час якої Віктор Андрійович заявив громадським, релігійним діячам: однією з проблем, які треба вирішувати в першу чергу, є питання дітей–сиріт. Це сором, наголосив Президент, що в державі, яка вже стільки років незалежна, ми маємо так багато покинутих дітей. Віктор Андрійович принципово не хотів починати цю розмову з державних службовців. І хоч я сама належу до цієї когорти, мушу визнати — як і будь–яка людина, держслужбовець має свою професійну деформацію і бажання іноді подати бажане за дійсне. З того часу відбулося чотири тематичні наради за участю Президента, і повірте мені: я ніколи не бачила, щоб перша особа в державі так відчувала глибину проблеми щодо дітей–сиріт, як відчуває її Віктор Ющенко.

Тоді ж, 2005–го, Президент підписав ухвалений Верховною Радою закон про забезпечення організаційно–правових засад соціального захисту дітей–сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, де, власне, були закладені всі підвалини всього того, що відбулося згодом. До того часу вся проблема сиріт і прийомних батьків лежала на рівні нормативних документів міністерств. Сьогодні ми маємо наслідок того, що держава три роки системно з’ясовувала, де і що з чим не стикується, вибудовувала чітку систему, яка повинна запрацювати. І те, що ви зауважили, якраз і означає, що вона нарешті працює.

«Якщо українець бере в родину чужу дитину — вона вже його назавжди»
— Пані Людмило, ви, напевне, аналізували досвід у цій сфері інших країн. Що Україна могла б запозичити в цьому сенсі?

— Я працюю у сфері, пов’язаній із проблемами сирітства, 15 років: сьогодні як держслужбовець, до цього була у громадських організаціях, раніше науковцем. І точно знаю — не можна калькувати сімейну традицію будь–якої країни. Бо, наприклад, в Англії чи Швеції прийомні сім’ї настільки раціональні, що, коли там не складаються стосунки з дитиною, для батьків це не стає трагедією. Якщо ж українці беруть на виховання дитину, то вона вже «їхня назавжди». Коли кажеш людям: прийомна сім’я — це не усиновлення, вам держава делегує повноваження виховувати цю дитину, але якщо біологічна мама вилікується від алкогольної залежності, або повернеться з місць позбавлення волі, влаштується на роботу, вам доведеться повернути малюка. І якщо в Англії це нормально сприймають, у нас — як катастрофу.

— На жаль, окрім усиновлення, існує і таке явище, як його скасування. Нині на майже 2000 усиновлених дітей маємо 24 відмови. Із чим це найчастіше пов’язане?

— Є дві основні причини: люди всиновили дитину, не маючи об’єктивної інформації про стан її здоров’я, яку повинні надавати директори інтернатних закладів. Визнаймо: не кожному під силу піднімати дитинку, хвору на важку психічну недугу, СНІД тощо. Друга причина — не склалися стосунки. Чому? Не в останню чергу, на мій погляд, через оте — «а листя шелестить». Ці люди, над якими тяжіє таємниця усиновлення, не можуть прийти до психолога і зізнатися — не складаються стосунки з сином, допоможіть.

Крім того, всі чомусь вважають, що можуть виховувати чужого малюка. Але декому я відверто кажу — шановні, вам краще не брати дитину, ви зруйнуєте своє і її життя. Бо ви до неї ставитесь, як до ляльки, думаєте, що вона реалізує всі ваші потреби. І забуваєте, що це дуже важка щоденна праця, яка не кожному під силу.



ДО РЕЧІ
На інтернет–сайті «Діти» (www.ditu.gov.ua), який стартував учора, можна отримати детальну інформацію щодо всиновлення, встановлення опіки та піклування над дитиною, розвитку сімейних форм виховання в Україні.

Цей інтернет–ресурс, створений Держдепартаментом із питань усиновлення та захисту прав дитини за підтримки Міжнародного благодійного фонду «Фонд Олександра Фельдмана», охоплюватиме широкий спектр того, що стосується «дитячої» політики в нашій державі.

Юлія КОСИНСЬКА, "Україна молода"




























































Bookmark and Share