Тарас Чубай: "Яневський закликає до інтимних стосунків"


У завершенні нашої розмови Тарас Чубай пояснює - чому більше схиляється до Ольги Герасим’юк, аніж до Данила Яневського з його провокативними закликами. Також рок-музикант розповідає про своє ставлення до багатьох інших українських журналістів.

- Тарасе, що ти думаєш з приводу української журналістики? Чи маєш особисті вподобання або ж антипатії щодо людей, які пишуть або з’являються в ефірі?

- Взагалі, якщо говорити "поза виборами", то я дуже не люблю, коли до мене приходить журналіст, не готовий на мою тему. Дуже часто трапляється такий непрофесійний підхід у молоді: людина йде зі мною говорити, десь щось про мене почула, але насправді не знає – хто я такий. І виникає маса дурних запитань. Я просто знаю, що це таке, бо сам трошки займався журналістикою – два з половиною роки був телеведучим на "Новому каналі". І коли до тебе приходить цікава людина – музикант, письменник, актор, будь-хто, а ти не готовий з ним говорити, бо мало про нього знаєш, - це жахливо. Я завжди старався добути максимум інформації про гостя, наскільки це було можливо. І завжди відчував, що я мало все-таки знаю.

- Великою мірою все залежить ще й від майстерності спілкування та загальної ерудиції. Вправний ведучий чи інтерв’юер іноді й імпровізує, відштовхуючись від кожної відповіді співбесідника. Іноді це перетворюється в мистецький акт, як-от у випадку з Веронікою Маковій, яка може граціозно зробити програму і з Тризубим Стасом, і з Рефатом Чубаровим, і розповісти про творчий шлях Ріхарда Вагнера.

- Так, звичайно, це дар – бути журналістом. У нас проблема в тому, що їх забагато розвелося і через те багато є непрофесійних, які просто засмічують ефір чи шпальти. Деякі професіонали, можливо, й мимохіть, змінюють свій, сказати б, жанр і при цьому втрачають. Мені, наприклад, Микола Вересень значно більше подобався в авторських програмах, ніж просто як ведучий новин. Це – ніби забивання цвяхів комп’ютером.

- Як ти ставишся до ідеї суспільного телебачення і зокрема перспектив його створення в Україні?

- Я справді очікую дуже багато від суспільного чи громадського телебачення. Цікаво було б, якби Ткаченко цим займався. Він – професійний журналіст. Я відчував це, коли працював на "Новому каналі", хоча, звичайно, і у нього є багато мінусів. Тож можна сперечатися на цю тему, але всі здібні люди – досить контраверсійні.

- Якщо говорити про тих, хто пише, чи є такі журналісти, тексти яких ти міг би впізнати, навіть не дивлячись підпис?

- Без сумніву, Юлія Мостова. Я все збираюсь передплатити "Дзеркало тижня", але ніяк не вдається. То поки що, на жаль, читаю його похапцем. Звичайно, супер-журналістом був Сашко Кривенко. Недавно був на його могилі. Стояв і досі не міг повірити, що його немає. Він зробив величезний внесок в українську журналістику і виховав цілу школу, виробив новий підхід до цієї професії. Я передплачую "Поступ", навіть зараз прийшов з ним. Думаю, що високий рівень львівської журналістики – великою мірою заслуга Кривенка.

- Його учнів дуже багато і в Києві.

- Так, вони практично всюди є. Якщо продовжити тему цікавих персоналій у журналістиці… Звичайно, останнім часом всі говорили – зараз трошки менше - про 5 канал. Очевидно, що це – Скрипін, Шевченко, Вересень, Чайка. Яневський, хоча у мене є сумніви щодо цього прощання: "Кохайтеся…" Я занадто добре знаю українську мову, і це вже відвертий заклик до якихось інтимних стосунків. (Сміється.) Можливо, то й добре, щоб українці розмножувались. Але трохи дивну фразу він собі вибрав на завершення ефіру. Думаю, що 5 каналу треба реорганізувати свою роботу. Дуже шкода, якщо зараз справи у них почнуть сходити вниз. Революція їх добре підняла, а вони її – про це можна по-різному говорити. Вони стали суперпопулярні, але зараз це втримати буде дуже важко, якщо вони не зміняться. Денний ефір, особливо підхід до музики я не можу ніяк зрозуміти. З новинами все в порядку, а з іншим треба багато працювати. У нас взагалі дуже велика проблема з телебаченням. Скрізь засилля російських серіалів, російської музики, і воно мені все просто чуже. Я собі поставив сателітарну антену, приймаю п’ять супутників і на кожному – по тисячі каналів. Трошки знаю англійську й німецьку, і дякуючи цьому абстрагуюсь від нашого телебачення. Зрештою, мені набагато ближче польське, Бі-Бі-Сі, дуже люблю дивитись французький канал "Mezzo", який передає "неформат" (в нашому уявленні): джазову, класичну, цікаві версії народної, рок-музики.

- Тобто, на українському ТБ немає жодної програми, яку ти обов’язково дивишся або намагаєшся не пропустити?

- Усе ще за інерцією після революції я шукаю новини, бо це більш менш справжнє з того всього, що є. Фільми, які показують у нас, я вже давно бачив по західних телеканалах чи в кінотеатрах. На жаль решта, особливо наші телешоу – просто гидкі. З українських журналістів, які їх ведуть, мені страшенно симпатична Ольга Герасим’юк. Але мені здається, що від неї ми можемо сподіватися чогось значно більшого. Це шоу-бізнес, і він диктує свої, на жаль, не дуже приємні для людей, які шукають щось глибше, умови.

- Нещодавно на "Концерті для ангелів" пам’яті загиблих під Крутами студентів, в якому брав участь і ти, на сцені раптом виникла дискусія.

- Я погано її чув через "брехунець" у гримерці. Можливо, щось пропустив.

- Юрій Павленко – нині міністр молоді та спорту – почав шукати паралелі між Крутами й помаранчевою революцією. Не принижуючи останніх подій, все ж таки у 1918 році люди йшли на вірну смерть, чого не було зараз, – на це звернув увагу журналіст Михайло Бриних. До речі – ще одна блискуча персоналія в наших мас-медіа, як на мене.

- Абсолютно погоджуюсь щодо такої оцінки Бриниха як професіонала. Що ж до самої дискусії: річ у тому, що на Майдані багато людей готові були до екстремальних речей. Я просто сам пам’ятаю це відчуття, коли говорили, що сюди їдуть війська чи йде колона агресивно настроєних. Було таке, але це, звичайно, не можна порівняти з тим, коли студенти йшли в Крути помирати. Вони розуміли, що їх 300 – проти цілої армії. Ці події справді складно порівнювати. Хоча без перебільшення – на Майдані теж були готові до всього.

- Як ти вважаєш, наскільки сподівання цих людей, і твої зокрема, виправдаються?

- Думаю, що все буде добре. Почалось нове життя, і все, що нам треба зробити – це не осоромитися в цьому всьому. Кожен з нас, навіть той, хто завжди боровся з "совком", з раннього дитинства, має його в собі. Його треба з себе видавити.

Розмовляв Анатолій Лучка

Інститут Мосової Інформації, www.imi.org.ua

Bookmark and Share