МНК про міністра освіти: Станіслав Миколайович представляє стару, „совкову” систему освіти та має таку ж само психологію „совка”


Коли новим міністром освіти і науки став однопартієць Олександра Мороза Станіслав Ніколаєнко, викладачі та студенти відверто не знали, чого очікувати. І не тільки тому, що партійний бос на президентських виборах кидався з вогню до полум’я, тобто від Медведчука до Ющенка і навпаки, а здебільшого тому, що Станіслав Миколайович представляє стару, „совкову” систему освіти та має таку ж само психологію „совка”. Перші кроки нової влади для українських освітян були як мед на душу – чого варта хоча б вимога Президента до усіх „заплямованих” на виборах ректорів написати заяви про звільнення. На жаль, вся реформа системи освіти на цій вимозі і закінчилась. Як і сама вимога залишилася лише вимогою.

Відтоді на революційному запалі по різних регіонах України студенти самотужки спробували позбутися нових-старих адміністрацій ВНЗ. Подекуди навіть успішно. Наприклад, задля успіху студентам Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В.Винниченка довелося двічі голодувати – один раз на східцях відомства Ніколаєнка, другий – на вході до Секретаріату Президента. А випускники КНУ ім. Шевченка, які зараз перебувають не на найнижчих державних посадах, відверто називали „кумівство” пана міністра із ректором Київського Національного Університету Скопенком причиною незвільнення останнього зі своєї посади, незважаючи на протести громадськості та факти порушення виборчого законодавства у 2004 році.



Далі – гірше.



З того часу фактичних позитивних зрушень у нашій освіті не відбулося. Окрім, хіба що використання (принаймні, так стверджує офіційний веб-сайт міністерства освіти і науки) „Методичних рекомендацій щодо відзначення 60-річчя Великої Вітчизняної війни та вивчення теми "Велика Вітчизняна війна" в загальноосвітніх навчальних закладах” – вказівки школам „в добром старом стиле” святкувати (!) знищення 20 млн. українців та спустошення України двома окупантами – коричневими німецькими нацистами та червоними московськими комуністами.

„Так, п`ятикласників варто знайомити з історією Великої Вітчиз­няної війни через історію їхніх родин та історію рідного краю. З цією метою вчителю необхідно запланувати додатковий урок для вивчення матеріалу. Ці уроки можна присвятити таким темам: "Нагороди членів моєї родини"; "Велика Вітчизняна війна в долі моєї родини"; "Пам`ять про події (про героїв) Великої Вітчизняної війни в назвах вулиць мого міста або села" тощо” – йдеться у „рекомендаціях”.

Тобто десятилітнім українцям популярно пояснили, що Орден Леніна – це „нагорода за визволення України”, а місто Кузнецовськ на Рівненщині названо на честь визначного розвідника, а насправді московського штатного терориста Ніколая Кузнєцова, вбитого українськими підпільниками як гестапівця.

„В одинадцятих класах з метою підсилення морального аспекту під час вивчення розділу Велика Вітчизняна війна рекомендуємо:

на уроці "Початок Великої Вітчизняної війни" підкреслити під­ступність нападу нацистської Німеччини, розкрити її плани щодо України, змалювати запеклі бої перших днів війни. Необхідно, щоб учні відчули трагізм перших днів війни. Особливу увагу звернути на перебудову народного господарства на воєнний лад та героїчні по­двиги захисників… важливо наголосити на тому, що нацистські верховоди не визнавали за Україною права на державне існування, встановили нелюдський окупаційний режим.”

За совєцькою традицією підмінювання історії пропагандою український старшокласникам знов розповідали про „підступність” Німеччини, яка „віроломно” напала на СРСР. При цьому забулися додати, що СРСР розпочав „Великую Отечественную” ще у вересні 1939 року окупацією Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики, попередньо поділивши на „сфери впливу” Європу з нацистами.

В такому дусі складений увесь документ, щоправда подекуди згадується і боротьба ОУН-УПА, але їй присвячена від сили 1/20 передбачених занять, лекцій та наукових конференцій.



Ніколаєнко „прогнувся”. Прогнеться Україна?



І ось наша держава таки „відсвяткувала” те, що увесь світ вважає днем жалоби та примирення, а Президент України Віктор Ющенко цілком в дусі Кучми подався у гості до Путіна сьорбнути „сто фронтових”. Пройшла сесія, випуски зі шкіл, вручення дипломів та атестатів, вступні іспити до вузів… Кажуть, що все нове – добре забути старе. Отак, і Олександр Мороз ще взимку „вигадав велосипеда” заявивши, що права російськомовного населення України у нас в державі порушуються. І пообіцяв захищати. Тоді ж Петро Порошенко, який відповідає за ДЕРЖАВНУ БЕЗПЕКУ, зокрема ІНФОРМАЦІЙНУ, вирішив покататися на тому ж таки велосипеді – заявив про те, що добиватиметься введення обов’язкової російської мови викладання у вузах та школах.

Та виявилося, що не тільки там „свиня порилася”. Учора міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко фактично віддав „під шевство” сусідній державі українських учнів середніх шкіл. Пан міністр, з подачі свого російського колеги Андрія Фурсенка, підписав заяву про співпрацю між міністерствами двох держав. При чому на зустрічі міністрів у Києві під час „десанту” московських „освітян” досягнуто попередньої домовленості „про шефство Росії над українськими школами, у яких викладання проводиться російською мовою”. А це чималий відсоток майбутнього покоління українців, нехай навіть російськомовних.

Два роки тому ми спостерігали „експеримент”, а фактично зраду національних інтересів України, у вигляді переписування історії України. На догоду Кремлю тодішній міністр освіти і науки, член СДПУ(о) Кремінь та перший віце-прем’єр міністр Семиноженко готові були „згладити” усі героїчні сторінки боротьби українського народу за свою свободу. Тоді силами громадськості вдалося відстояти нашу освіту.

Зараз північний сусід виявився готовим не тільки до переписування – до фінансування українських шкіл з російською мовою викладання. Російські чиновники нарешті вигадали, як призупинити „повальну українізацію шкіл” у нашій державі. Цікаво, що прецедент для угоди був створений руками п’ятої колони Москви у Криму – саме там зараз новий урядом республіки готується до Першого дзвоника української державної школи у селищі Комсомольське, що під Сімферополем.

На минулому тижні батьки й учні єдиної державної школи в селищі, „підігріті” „гастролерами” з Русского блока, Русского движения Украины, Прогресивно-соціалістичної партії України тощо, розпочали акцію протесту з вимогою проводити навчання російською мовою, оскільки більшість школярів не володіє українською. Нова школа будувалася останні десять років, і всі ці роки діти навчалися в сусідньому селищі. Позиція українських чиновників є державницькою - дітям необхідно досконало володіти офіційною державною мовою, інакше вони не зможуть потім вступити до вищих навчальних закладів і влаштуватися на гарну роботу.

І якщо „п’ятій колоні” усе-таки не вдасться повернути собі одну окремо взяту школу, то процес нищення усіх спроб українізації освіти в Криму візьмуть під свій контроль міністри освіти і науки обох держав.

Згідно з даними статистики, у Криму зараз є 1411 російськомовних шкіл і ще у 2109 школах іде змішане навчання російською й українською. Насправді „змішане” навчання означає неофіційну російськомовність навчального процесу, отже справжня кількість російськомовних шкіл республіки 3520 (при українських 4!) – що дорівнює приблизно півтора мільйонам учнів, частину піклування про яких, включаючи витрати на методичні розробки, відтепер готова взяти Росія. А які методичні розробки нам запропонує сусід, ми знаємо ще з 2003 року.

Тарас Ранковий, Інформцентр МНК
http://www.ukrnationalism.org

Bookmark and Share